Воццек & воццекургія

Те, чого він так чекав — голоси в передпокої, — річ ясна, і з'являлося запопадливо, фальшоване всесильним духом пітьми. Снилося йому ціліську ніч одне і те ж: що він спить, і крізь сон чує голоси, і думає про те, що скоро вставати, але солодка вранішня дрімота не дає прокинутися остаточно, а йому ж так хочеться пошвидше встати, щоби господар, зазирнувши до кімнати, застав його вже вбраним і готовим. Усе це так тупо й методично повторювалося разураз, що перетворювало спання в чистісіньке безглуздя. Тож він подумав, що, ніж отак от мучитися, то краще вже прокинутися і почитати книжку, абощо. Вирішив будь за що розтулити очі, дотягнутися рукою до вимикача й увімкнути лампу. Однак та сама солодка псевдоранішня дрімота ніяк не давала йому цього зробити. Він довго змагався з нею, нарешті якось все ж таки прочуняв, запалив світло й подивився на годинник. Щось тут не те. Щось негаразд із годинником. Корпус, ремінець — усе, як завжди, але шкло в його годиннику повинно б бути тріснутим (розбив, коли допомагав приятелеві перевозити меблі) — це ж виглядало цілісіньким. Очевидна недбалість реквізитора снів. «Ха-ха, як вони прокололися, — подумав Той про невидимих деміургів. — Мене так просто не обдуриш.» І зрозумівши, що все ще спить, постановив прокинутися остаточно. Тепер уже досить легко відкрив очі, відразу намацав вимикач, замружився від яскравого світла і знову кинув погляд на годинник. Цього разу все було гаразд. Четверта ночі. Ну що ж, краще книжка, ніж ці ваші забави. Він роззирнувся до поличок, дошукатися книжок, і побачив, що перебуває в цілком незнайомому приміщенні — простора біла заля з вікнами на всю стіну, протяг ворушить фіранки. «А хай вам біс, — лайнувся спересердя. — Таки обмахлювали. Ну, але це вже востаннє». З тієї злості рвучко сів на ліжку і з силою потер обличчя долонями. Затим кинув погляд за вікно… й заціпенів. Усе було гаразд. Помешкання Любанського, все правильно, книжкові полички на місці й годинник у порядку, немає навіть необхідності пересвідчуватися, але там, за шибою балконних дверей виднівся величезний, без перебільшення, гігантський бетонний ідол (Карп мешкав на дев'ятому поверсі). Стояв незворушно посеред будівельного майданчика, освітлений прожекторами, обліплений риштуванням, оточений ажурними конструкціями баштових кранів, а тіні так примхливо лягали на його страхітливу пику, що здавалося, він дивиться просто тобі у вічі. «Чорт! Як же я його вчора вдень не помітив? — нажахано подумав Той. — Я ж проходив повз те місце». Уважно придивившись, зрозумів, що це голова воїна в шоломі, посаджена на височенний постамент. Ну, це ще так-сяк можна було зрозуміти — наближався ювілей визволення краю, і цілком природним було встановлення якогось монумента. Але як… як… як таке можна було не помітити? Не могли ж його вибудувати за вечір. У реальності подій Той аніскілечки не сумнівався. Він навіть не став щипати себе за руку — цей жест типових жертв літератури виглядав би зараз сміховинним. Натомість встав, пройшовся кімнатою і визирнув за двері. Все було на місці. Передпокій, вішалка, коридор. Не будити ж через це господарів. Той вийшов на кухню, напитися води, мало не розбив там горнятко (спіймав коло самої підлоги, але незґрабно, знову впустив, і все ж, затримавши падіння, врятував), занепокоєно прислухався — стояла тиша. Повертаючись, поглянув на себе в дзеркало. Нічого незвичного. Повернувся.