Чотири пори життя
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-132-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чотири пори життя». Краткое содержание книги:
Таким є лейтмотив ранніх творів Марії Матіос, представлених у книзі «Чотири пори життя».
Хотіла обернутися, повести очима, руками, головою. Та я пливла, безтілесна,
щодалі швидше і швидше; мій рух уже переходив у політ. І це був політ донизу.
До мене верталося відчуття простору?!
Подив не встиг запанувати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший морок, крізь безшумно відчинювані брами, що залишалися позаду вгорі, а далі суцільну густу темінь, — врешті-решт, нагнав страх.
Чим швидше я летіла, тим страх мій дужчав і вже нагадував земний, — той, коли тисячі гадюк ворушилися в грудях і в колінах холонула кров.
Тепер же в мені нічого не могло захолонути, ніщо ніде не могло гніздитися, але страх і швидкість несли все нижче й нижче, прорізаючи якісь темні стіни чи натовпи. Ставало тісно, гамірно. Хаотичний шум, що наростав з невидимої темряви, заважав відчувати політ. Чим нижче, тим менше комфорту фіксувала моя душа. Мене колошматив великий неспокій. Чулися плач, крики, скигління. О, Боже!
А може, я ще не вмерла, подумала я, — і в цю мить, нечутно і легко прорвавши звичну в польоті невидиму плівку темряви, я застигла в прозорості, що висіла над землею.
І тоді я побачила під собою землю:
велику, веселу, кольорову, як амфора, землю;
з деревами і снігами,
птахами і звірами,
цвинтарями і ріками,
машинами і сміттєзвалищами,
квітниками і борделями,
лісами і аеродромами,
пустинями й шахтами.
А в цій тонкій, філігранній амфорі майже невидимими комахами снували люди.
Я їх побачила усіх одночасно — і невимовно потворна і прекрасна картина почала відтворюватися у раптово повернутій до мене пам'яті. Люди тривали за законом відомого колись у житті прислів'я: півсвіту плаче, півсвіту — скаче. У їхньому триванні, як мені видалося зверху, існував несказанно відвертий баланс доброго і злого. І враз я відчула себе терезами, які з точністю до мікрона визначали міру цих двох абсолютно реальних понять: Добра і Зла. Я начебто водночас відчула руками сутність усіх земних речей і явищ.
Звідси, згори, зробилася видною одна дивна для мене, ба, навіть вражаюча річ: ніщо на землі не мало переваги.
Світ був канатом, яким, балансуючи — наче еквілібристи — добром і злом,
з добром і злом,
під добром і злом,
пробігали відведену їм дистанцію маленькі й великі, нікчемні і благородні люди.
Це було щось більше, аніж Содом і Гоморра, — нетривке земне життя, в якому тепер розчинялася моя невмерла душа, щоб збагнути одночасність речей, понять та істин.
Земний канат тріщав — але не тріскав — під натиском сили, з якою налягали на нього люди, що в один і той же момент
зачинали і викидали дітей;
отруювали й лікували ґрунти, повітря і води;
винаходили і знищували зброю;
брехали найдорожчими іменами і клялися іменами нікчемними;
ішли в монастирі грішники і пускалися у найлютіший блуд черниці;
зраджували чесних і прощали підлим,
судили невинних і виправдовували убивць;
починали і закінчували війни;
змітали і поновлювали кордони;
ділили нечесно нажиті маєтки і милосердно роздавали останні крихти;
доводили свою автохтонність і заперечували зайшлість;
протестували проти несправедливості й мирилися з бідою;
билися головами об стіни від розпуки й летіли, безпам'ятні, в обійми;
душилися в пожарищах і пеклися під сонцем;
мордувалися сумлінням і тішилися заздрістю;
знемагали від ненависті і знемагали від розкошів;
пухли з голоду і пухли з надміру їжі,
топилися в алкоголі і виринали з нього.
Те, що діялося під зором моєї душі, вже не вкладалося у знані раніше поняття: земна амфора була чиста, як справжній бурштин, і брудна, як помийниця, одночасно.
На прив'ялих травах лугів розвівалися білі весільні сукні заблудлих у нетрях радості наречених, а на квітучому гіллі придорожніх дерев гойдалися чорні тіні повішеників;
із-за тюремних дротів блискали втомлені очі смертників, а з-під розбухлої материнської поли рвався крик новонародженого;
бірюзовими ріками пливли посинілі тіла утоплеників, а на сяючих вершинах снігів парувалися гірські кози.
Я заточувалася.
Я хотіла вхопитися за серце від потрясіння.
Однак мені нічим було заточитися і ні за що вхопитися. Лише чула, як об мене, уже не існуючу, але і не зниклу назовсім, ударяються хвилі розпуки й захвату водночас.
Я ладна була волати, бо на деревах цвірінькали горобці, а в океанах блистіла риба.