Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Чоловікові жаль аж до сліз.
Безносий Рорж вилаявся і жбурнув свого кухля у неї. З-за кайданів кидок вийшов поганенько, та важкий олов’яний кухоль однак добряче саданув би їй по голові, якби Ар’я не відстрибнула убік.
— Принеси пива, чиряк дурний! Негайно!
— Стули пельку! — Ар’я спробувала придумати щось таке, що зробив би Сиріо. І витягла дерев’яного навчального меча.
— Ану підійди, — вишкірився Рорж, — я тобі того дрючка в сраку запхаю і гойдатиму, аж з горла вилізе.
«Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я змусила себе підійти до воза. Кожен наступний крок давався тяжче за попередній. «Люта, мов росомаха. Спокійна, мов тиха вода.» Слова піснею звучали в голові. Сиріо б не боявся. Вона вже трохи не торкалася колеса, коли Гризло зіп’явся на ноги і спробував її вхопити, брязкаючи залізом. Кайдани зупинили його руку за якихось пів-стопи від її обличчя. Він засичав.
І вона його вдарила. Міцно, добряче, просто між маленьких очиць.
Гризло заверещав і відскочив, але миттю кинувся вперед, усією тушею налягаючи на ланцюги. Їхні ланки перекрутилися, ковзнули, напружилися, мов струна; Ар’я почула скрип старого сухого дерева на підлозі хури, в яке забиті були кільця ланцюгів. Велетенські бліді долоні тяглися до неї, на руках Гризла понапиналися жили, але кайдани втрималися, і чолов’яга зрештою відкинувся назад. З мокрих болячок на його щоках цебеніла кров.
— Хлопчик має більше хоробрості, ніж здорового глузду, — зазначив той, хто назвав себе Якеном Ха-Гаром.
Ар’я обережно позадкувала від хури, а тоді відчула на плечі руку, крутнулася і знову виставила уперед дерев’яного меча. Але то був лише Бичок.
— Що це ти робиш?!
Він підняв руки, наче вибачаючись.
— Та ж Йорен наказав нікому й близько не підходити до тих трьох.
— Я їх не боюся, — мовила Ар’я.
— Бо дурний. А я боюся. — Рука Бичка лягла на руків’я меча, і Рорж зареготав. — Ходімо від них подалі.
Ар’я копнула землю носаком, але дозволила Бичкові відвести себе кругом до передніх дверей корчми. Слідом летів Роржів сміх та сичання Гризла.
— Хочеш побитися? — запитала вона в Бичка. Їй кортіло когось вдарити.
Він блимнув на неї очима. На сині очі впали рясні пасма чорного волосся, ще мокрі після лазні.
— Я зроблю тобі боляче.
— Не зробиш.
— Ти не знаєш, який я дужий.
— А ти не знаєш, який я швидкий.
— Ти сам напросився, Аріку. — Він витяг Праедового меча. — Криця тут поганенька, зате клинок справжній.
Ар’я витягла з піхов Голку.
— А оце — добра криця, і клинок ще справжніший за твій.
Бичок хитнув головою.
— Обіцяєш не ревіти, якщо поріжу?
— Обіцяю. І ти теж обіцяй.
Вона повернулася боком, у стійку водотанцівника. Але Бичок не рухався, натомість витріщився на щось позаду неї.
— Що таке?
— Золотокирейники. — Його обличчя напружилося, щелепи стиснулися.
«Неможливо», подумала Ар’я, але коли зиркнула назад, то побачила їх на гостинці — шістьох у чорних кольчугах та золотих киреях міської варти Король-Берега. Один з них був очільник і носив чорного полив’яного панцира, прикрашеного чотирма золотими бляхами. Перед корчмою вони стали в лаву. «Дивись очима», наче прошепотів до неї голос Сиріо. Очі побачили білу піну під сідлами: коней гнали довго і важко. Спокійна, мов тиха вода, вона взяла Бичка за руку і потягла за високий квітучий живий запліт.
— Що таке? — спитав він. — Що ти робиш? Пусти.
— Тихо, мов тінь, — прошепотіла вона, тягнучи його донизу.
Дехто з інших підопічних Йорена сидів перед лазнею, чекаючи на свою чергу митися.
— Гей, парубки! — гукнув один із золотокирейників. — Це ви поїхали з міста вдягати чорне?
— Може, й ми, — обережно відповіли йому.
— Та краще б ми до вас подалися, — підхопив розмову старий Рейзен. — Кажуть, на тій Стіні трохи зимно.
Очільник золотавих спішився.
— Я маю наказ затримати одного хлопця…
З корчми вийшов Йорен, куйовдячи пальцями кошлату чорну бороду.
— Кому це раптом до хлопців закортіло?
Інші золотокирейники теж позлазили з коней і стали коло них.
— Чого ми ховаємося? — зашепотів Бичок.
— Бо їм потрібен я, — зашепотіла Ар’я у відповідь. Вухо хлопця пахкотіло милом. — Сиди тихо.
— Хлопця вимагає королева, діду. Хоча то не твій клопіт, — відповів очільник, витягаючи з-за паса стрічку. — Осьде печатка і наказ її милості.
Бичок за заплотом недовірливо хитнув головою.
— Нащо ти здався королеві, Аріку?
Вона пхнула його в плече.
— Сиди тихо!
Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску.