Чвара королів

Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав з Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза.

Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе.

— Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й вкрав якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець в себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів.

Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино значно краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася.

Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і загальна зала спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік.

— Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як увечері наїжджає інша.

— Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств.

«Князь Таллі — мій дід», подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала.

— Там вже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці…

Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба?

— Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці.

— Дурні балачки, — сплюнув Йорен.

— Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня.

— Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти он усе клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив.

Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося.

— Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто з старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш.