Лицар Відображень
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Серия: Хроники Амбера #9
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лицар Відображень». Краткое содержание книги:
— С непрошеним увагою до нас.
— Якщо це їх військова зона, краще виражайся акуратно.
— Щоб їм усім захворіти віспою. З незрозумілої мені причини для цієї гри я їм необхідний. Так що з моїми виразами їм доведеться примиритися.
Десь попереду, в небі я почув гуркіт грому.
— Розумієш, що я маю на увазі?
— Це блеф, — відповів я.
— З чийого боку?
— По моєму, з боку Лабіринту. Схоже, за реальність в цьому секторі відповідають його примари.
— Знаєш, ми можемо помилятися щодо цього. Стрільба в темряві.
— Відчуваю, ми стріляємо і в дещо за цією темрявою. Ось чому я відмовляюся грати за чужими правилами.
— У тебе з'явився план?
— Зависни вільно. І, якщо я скажу «убий!», Так і зроби. Давай-но доберемося туди, куди ми йдемо.
Я знову побіг, залишивши позаду туман, залишивши примар грати в примар в їх примарному місті. Світла дорога йшла через темний краєвид, я біг назустріч руху Відображень, а земля намагалася змінити мене. А попереду — спалах і знову удар грому; поруч зі мною то раптово з'являлися, то миттєво зникали справжні вуличні сцени.
А потім по світлій доріжці заковзала темна постать — неначе я намагався обігнати сам себе. Пізніше я зрозумів, що насправді це був ефект дзеркала. Рухи фігури, яка бігла праворуч паралельно мені, передражнювали мої власні, пролітаючі мимо сценки були від мене зліва, а від фігури праворуч.
— Що відбувається, Мерль?
— Не знаю, відгукнувся я. — Але для символізму, алегорій і різноманітної метафоричної нісенітниці у мене невідповідний настрій. Якщо це задумано в знак того, що все життя — гонка з самим собою, то тут вони сіли в калюжу, якщо тільки грою не заправляють по-справжньому вульгарні Сили. Тоді, за моїми здогадами, це цілком в їх дусі. Як ти думаєш?
— Я думаю, тобі все ще може загрожувати небезпека одержати удар блискавки.
Блискавка не вдарила, а моє віддзеркалення не зникло. Цей ефект тримався куди довше, ніж всі ті епізоди біля стежки, свідком яких я ставав до цього. Я вже зібрався було викинути його з голови і повністю ігнорувати, але тут воно додало швидкості і вирвалося вперед.
— О-го-го!
— Ага, — погодився я і натиснув, щоб скоротити розрив і не відстати від широкого кроку того, темного.
Я наздогнав його, але голова в голову ми пройшли всього кілька метрів. Потім він став знову виходити вперед. Я пришвидшив крок і ще раз наздогнав його. Потім підкоряючись раптовому пориву, набрав у груди повітря, рвонувся вперед і обігнав його.
Через деякий час мій двійник помітив це, знову додав швидкості і почав вигравати. Я натиснув, зберігаючи лідерство. До речі, якого дідька ми тут влаштовуємо гонки?
Я подивився вперед. було видно, що вдалині дорога розширюється. Схоже, там через неї була протягнута фінішна стрічка. О'кей, я вирішив прагнути до неї, що б не означала ця гонка.
Метрів сто я утримував лідерство, потім моя тінь знову почала обходити мене. Я пригнувся і ненадовго зміг утримати скорочений розрив між нами, потім фігура знову рушила, наздоганяючи мене, в темпі, який, як я запідозрив, буде важкувато зберігати весь залишок шляху до фінішної стрічки. Все одно, такого я не очікував. Я видихався. Повністю.
Сучий син наздоганяв мене, наздогнав, вирвався вперед і на мить запнувся. В цю мить я був позаду нього. Але віддзеркалення більше не виявляло слабкості — воно зберігало величезну швидкість, з якою ми тепер рухалися, та й я не збирався зупинятися, хіба що отримаю розрив серця.
Так ми і бігли, чорт знає, як близько, пліч-о-пліч. Не знаю, чи є у мені здатність до фінального спурту чи ні. Не скажу, чи трохи я обігнав його, чи йшов з ним голова в голову або трохи відставав. Ми тяжко тупотіли по паралельних поблискуючих стежках в сторону яскравої лінії, і тут відчуття скляної поверхні між нами раптом зникло. Дві з вигляду вузькі доріжки перетворилися в одну широку. Руки і ноги мого суперника рухалися не так, як мої.
Ступивши на фінішну пряму, ми сходилися все ближче і ближче — нарешті, досить для того, щоб впізнати один одного. Я змагався в бігу не зі своїм відображенням, бо його волосся відкинуло назад, і я побачив, що у нього немає лівого вуха.
Тоді я знайшов сили для фінального ривка. Він теж. Коли ми досягли стрічечки, то були дуже близько один від одного. Думаю, я перший торкнувся її, але впевненості у мене немає.
Ми пролетіли лінію фінішу і обвалилися, ловлячи ротом повітря. Я швидко відкотився, щоб тримати його під спостереженням, але він просто лежав, часто і важко дихаючи. Я поклав руку на руків'я меча, слухаючи, як кров стукає в скронях.