Лицар Відображень

— Чи можна використовувати когось із них проти джерела Сил?

— Вельми інтригуючий метафізичний момент. Не знаю, як відповісти, — сказав я, — і не впевнений, що захочу з'ясувати це. Тут закликати Сили небезпечно. Все, що в мене залишилося, це кілька заклинань. Не думаю, що звідси нас виведе магія.

— Тоді що ж?

— Точно не скажу, але, по-моєму, повної картини мені не бачити, поки я не доберуся до кінця цієї стежки.

— А, чорт… не знаю. Не думаю, що проводити час саме тут мені корисніше, ніж у будь-якому іншому місці. З іншого боку, що, якщо такі, як я, можуть існувати тільки в подібному місці? Що, якщо ти відшукаєш мені двері, я ступну в них і розтану?

— Раз у Відображеннях можуть з'являтися примари Лабіринту, чому не можеш ти? Знову ж таки Дворкін з Обероном приходили до мене ще до того, як я опинився тут.

— Це обнадіює. Ти б спробував, будь ти на моєму місці?

— Ти ставиш на кін життя, — сказав я.

Він засопів.

— Зрозумів. Пройдуся з тобою трохи, подивлюся, що трапиться. Допомагати не обіцяю, але заважати теж не буду.

Я простягнув руку, але він похитав головою.

— Давай не будемо захоплюватися, — сказав Юрт. — Якщо без рукостискання мої слова нічого не варті, то і з ним вони пустий звук, вірно?

— По-моєму, ні.

— І потім, у мене ніколи не було особливого бажання потиснути тобі руку.

— Вибач, що запропонував. Але, може, розповіси, в чому справа? Ніколи не міг зрозуміти тебе.

Він знизав плечима.

— Що, завжди повинна бути причина?

— Інакше це абсурд, — відповів я.

— Або таємниця, — відгукнувся він, повертаючи геть.

Я знову закрокував по доріжці. незабаром і Юрт крокував поруч зі мною. Довго панувало мовчання. Коли-небудь я навчуся тримати язик за зубами, або зупинятися, якщо зайшов надто далеко.

Тут різниці немає.

Деякий час доріжка йшла прямо, але не так вже далеко попереду ніби зникала. Наблизившись до точки, в якій вона пропадала, я зрозумів, чому: доріжка обгинала низький виступ. Ми теж повернули і незабаром наткнулися ще на один. Незабаром ми опинилися серед чогось на зразок американських гірок, зібраних у рівні ряди, і швидко зметикували, що вони згладжують досить крутий спуск. Поки ми просувалися по звивистій стежці вниз, я раптом зауважив, що на помірній відстані від нас висить щось яскраве. Юрт підняв руку, вказуючи на нього, і почав:

— Що?.. — якраз тоді, коли стало ясно, що це — продовження нашої стежки, що почала підніматися. Тут відбулася миттєва переорієнтація, і я зрозумів, що ми спускаємося в щось подібне здоровенної ями. А повітря здається стало трохи холодніше.

Ми не зупинялися, і через деякий час тильної сторони моєї правої руки торкнулося щось мокре і холодне. Я подивився вниз якраз вчасно, щоб в оточуючих нас сутінках помітити, що на руці розтанула сніжинка. Кількома хвилинами пізніше вітер приніс ще кілька.

Трохи згодом ми помітили, що далеко внизу світло куди яскравіше.