Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Дитина заплакала, заворушилась у шведових руках і водночас потяглася маленькими рученятами до молодої жінки.

Джейн Клейтон не могла опиратися тому закликові — схлипуючи, звелася на ноги й притисла дитину до своїх грудей.

Кілька хвилин вона стояла тихо, ховаючи обличчя в брудній одежі дитини. Перший шок від розпуки, що це маля — не її любий Джек, перемінився на велику надію: а може, після всього, що сталося, якесь диво та вирвало дитину з рук Рокова в останню хвилину, перш ніж «Кінкед» відплив з Англії?!

А ще й цей безсловесний заклик крихітного дітлаха, без опіки й любові закинутого в жахіття дикого пралісу Думка про це більше, ніж що інше, прихилила материнське серце до невинного дитяти.

— Ви не знаєте, чиє це маля? — спитала вона Андерссена.

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Не знати, — сказав він. — Якщо він не брати вашу дитину, я не знати, чию дитину він брати. Роков казав, це ваша. Я думав, що він теж так думати. Що ми тепер з нею робити? Я не можу вертатися назад на «Кінкед» Роков мене застрелити! Але ви можете вертатись. Я привести вас до моря, а там чорношкірий везти вас на корабель — добре?

— Ні! Ні! — скрикнула Джейн. — Нізащо в світі. Я швидше вмру, аніж знову потраплю до рук цієї людини. Ні, ходімо і візьмемо це маленьке бідне створіннячко з собою. З ласки Божої ми якось та врятуємося…

Тож вони подалися далі крізь пущу, узявши з собою ще шістьох мосулів, що несли харчі й намети, що їх Андерссен заздалегідь, готуючись до втечі, поклав у човен.

Дні й ночі страждань, яких зазнавала молода жінка, склалися в одну довгу безперервну змору переслідування, аж вона втратила відлік часу. Леді Грейсток не могла б сказати, минули дні чи роки. В суцільному мороці страху й страждання був лише один проблиск світла — немовля, чиї маленькі пальчики мов торкалися її серця.

Ця маленька істота до певної міри заповнила порожнечу, яку Джейн відчувала, відколи втратила свою дитину. Звісна річ, це не було те саме, але день за днем вона відчувала, як материнський інстинкт прив’язує її дедалі більше до немовляти, аж іноді вона заплющувала очі й солодко марила, ніби маленька грудочка людської плоті на її грудях — то справді її дитя.

Деякий час мандрували вони дуже повільно. Час від часу тубільці з узбережжя, які верталися з полювання, щось їм розповідали, й виходило, що Роков ще не знає напрямку їхньої втечі. Це, а також бажання якомога полегшити мандрівку молодій тендітній жінці, змушувало Андерссена рухатись повільніше, з короткими й нетяжкими переходами та численними перепочинками.

Швед наполіг, що сам нестиме дитину, і взагалі допомагав Джейн Клейтон, як тільки міг. Андерссен дуже переймався тим, що припустився помилки з дитиною, але відколи молода жінка переконалася, що мотиви його вчинку справді були благородні, вона більше не докоряла йому за неминучу помилку.

Наприкінці кожного дня Андерссен стежив, щоб для Джейн і дитини спорудили зручний прихисток. Її намет завжди ставили на найзручнішому місці. Огорожа божа була біля неї найміцнішою і найнеприступнішою з тих, які тільки могли змайструвати мосули.