Ріка далеких мандрів

— Ти навіть не уявляєш, як він багато знає про тайгу, мисливців, полювання.

— Нічого дивного: виріс у тайзі. Та все одно ходити з ним на той бік річки не раджу. Я вже казав тобі, що виходити за межі селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Іноді звірі з'являються майже на околицях.

— Дивно. Звідки ти дізнався, що ми ходили туди?

— Бачили вас. До речі, міг би й сам сказати.

— Міг, звичайно… А знаєш, з Чингісом не страшно, — мовив я, скоса зиркаючи на матір. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такі прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотації, а мати лає. Напевне, у них такий розподіл обов'язків. — Він уміє «говорити» з тайгою. І вийде з будь-якого скрутного становища.

— Сумніваюся, — буркнув батько.

— Дід учить Чингіса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?

— Не треба докорів. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки і стежити за дотриманням проекту — теж. Отож, старенький, дарма ти…

— Я не про це.

Тут батько нарешті відірвався від своїх паперів.

— Я, звичайно, міг би мовити: «Не заважай», і на цьому закінчити розмову, — задумливо сказав він. — Але розумію, що вже маєш право ставити такі запитання. І здогадуюся, що саме ти маєш на увазі. Мені доводилося розмовляти з підлітками-нанайцями. їх знання тайги, практичні навички, життєвий досвід вражають. І от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з півдня, з міст і степів, — і у нанайців, якутів, евенів, що живуть тут, різні погляди на виховання своїх дітей. Чотирнадцятилітніх та п'ятнадцятилітніх синів ми ще звикли вважати дітьми. І впевнені, що головне: не дати їм відбитися від рук, та час від часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двійок. А всьому іншому, тобто усім книжковим істинам навчить шкода. А нанайці навпаки, намагаються, щоб дитина якомога раніше відчула себе дорослою. І все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичні навички, навчити виживати в тайзі, привчити до злигоднів мисливського життя, до суворості буття в цьому краю.

— Федоре, — увірвала його мати. — Я ж просила тебе: ніколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.

— Але ж ти бачиш, що його це хвилює, — спробував захищатися батько.

— Саме тому й слід уникати таких розмов, — стояла на своєму мати.

— Але я вже цілком дорослий, — не стримався я. — Годі вважати мене дитятком. Говоріть, як з людиною, яка все здатна зрозуміти.

— Ну от, батьку, будь ласка… — зітхнула мати. — Маєш наслідки своїх антипедагогічних розмов.

Я зрозумів, що зараз почнеться новий тур «переговорів між високими виховуючими сторонами» щодо мого подальшого виховання і, теж тяжко зітхнувши, вийшов на ґанок.

Місячне сяйво освітлювало сиві вершини хребта і стікало його схилами на крони дерев, за якими біля підніжжя однієї з вершини, стояла забута усіма хатина Вічного Мисливця. Мені страшенно захотілося провести цю ніч там. Віч-на-віч з тайгою. Помріяти, поговорити з деревами, місяцем, горами, річкою… Як це полюбляє робити Вічний Мисливець.