Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Спочатку валянки виробляли кустарно, в кожній хаті була власна валяльна “фабрика”. Шаповал днями просиджував у тісній комірчині, складаючи “напівфабрикат”, змішуючи з вовною мило, соду, додаючи слабкий розчин сульфатної кислоти. Процес виготовлення валянок був ручним, важким, але вигідним.

У різних реґіонах Росії валянки називали по-різному: в Нижньому Новґороді — “чесанками”, в Сибіру — “пімами”. Назва залежала ще й від вовни: валянки з козячої вовни називали “волнушечками” і “вихідками”, а з овечої — “катанками”. У Ярославському повіті особливим попитом користувалися валянки з села Тімоханово. Умільці зберігали секрети технології виготовлення валянків у таємниці, передаючи їх у спадок.

Згодом із дрібного кустарного виробництва виростали мануфактури і фабрики. Однак хай яким би добрим не було фабричне взуття, ще й досі найліпшими вважають валянки, що їх виготовили сільські кустарі, яких називають “пімокатами”. Ремесло пімоката, як і його вироби, гідні поваги й особливого шанування, оскільки тепло валяного взуття зберігається не тільки завдяки вовні тварин, а й теплу рук майстра, який катає валянки.

До речі, всупереч розбіжній думці, валянки не шиють і не пресують. Процес виробництва валянка в декількох словах можна описати як надання жмуту вовни такої форми і щільності, щоб валянки було тепло та зручно носити у найлютіший мороз.

Нині, як і раніше, валяльне виробництво — це складний процес. Овечу вовну розкладають шарами, дають відлежатися 3–4 дні, потім розпушують, чешуть — виготовляють повсть. Аж тоді надають заготовці форму валянка. Кілька пар заготовок валянків складають у стос і піддають катанню руками, а потім у машинах. Однак і на цьому процес виготовлення валянків не закінчується. Після цього їх мочать упродовж 12 годин, розтягують, варять у чані, сушать у печі. Для надання остаточної форми валянки чистять і обрізають.