Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
Треба зауважити, що з часом у ватника за його функціональністю з’явилася чимала кількість конкурентів, але все одно тілогрійки користувалися і користуються великою популярністю у людей, зайнятих серйозною справою — від простих робітників до професійних мисливців.
Нова хвиля захоплення ватниками виникла наприкінці 70-х років минулого століття. Тоді люди у ватниках із російських глибинок заполонили Москву. Москвичі їх боялися і намагалися з ними не зв’язуватися. Наприклад, казанські гопники їхали до Москви на заробітки. Робота передбачала можливе застосування ланцюгів і арматур, а ватник був ідеальним одягом для “махачів”, він не сковував рухів, амортизував удари. На спинах цінителів стьобаних курток були написані назви банд, до яких вони належали. Треба зазначити, що звичай писати і малювати цифри на спинах тілогрійок прийшов із “зони”, хоча в народній уяві він міг бути пов’язаний і з номерами на формі хокеїстів.
У Росії ватник набув небаченої популярності. Про ватник, так само як і про тільняшку, росіяни складають пісні та вірші. Тому не випадково словом “ватник” стали називати завзятих патріотів Росії. Можна ображатися або не ображатися на це, але для росіян ватник став більше, ніж одяг. Не випадково, під час відкриття Зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році російська делегація вийшла у стилізованих тілогрійках.
Правнук малахая
Говорячи про ватник, варто згадати і шапку-вушанку. Вушанка для російської людини також більше, ніж просто шапка. Серед старшого покоління росіян, до прикладу, ще зовсім недавно було прийнято класти вушанку на ніч у холодильник, щоб зберегти хутро.
Нині в західному світі вушанка є невіддільною частиною стереотипного “образу росіянина”. Одним із типових уявлень іноземців про Росію є росіяни у фуфайках і вушанках, які гуляють, обійнявшись із ведмедями, по Красній площі. У вушанках і досі зображують росіян і в голлівудських фільмах.
Тому не випадково вушанку часто називають “російською шапкою”. Зокрема, в англомовних країнах є слово earflaps, але вживають його рідко. Найчастіше використовують слова ushanka, shapka і russian fur hat. Навіть у словнику “The Dictionary of Russia” вказано, що слово earflaps у тій же Америці використовується рідко і замінюють його на ushanka або ooshanka, яке стоїть у ряду таких варваризмів, як kolbasa, valenki, unty.
Однак, як і у ватника, походження російської шапки-вушанки зовсім не російське. За однією з версій вушанку в російську моду привнесли монголи. У рамках цієї версії походження російська вушанка стала спадкоємицею малахаю — головного убору монголів, який не тільки захищав їх від холодних степових вітрів, а й слугував захистом у бою. Малахаї робили з товстої овчини, і вони цілком могли врятувати воїна від удару шаблею навскіс і навіть від стріли, яка вже пролетіла пік своєї швидкості. Згодом малахай удосконалювали. Його відвороти стали розрізати на три частини, щоб під час потепління можна було підіймати їх нагору, зав’язуючи на маківці.
Існує також й інша версія — поморська. Згідно з цією версією, російська вушанка стала спадкоємицею наріжного каменю поморської моди — шапки-цибаки. Вона є тією самою хутряною шапкою-шоломом із довгими вухами, що можуть сягати пояса. У сильний мороз і вітер ними зручно обв’язувати шию, як шарфом. А до поморів цибака, своєю чергою, потрапила від саамів, нечисленного угро-фінського народу, лопарів, як називали їх у давній Русі (від цієї назви походить назва країни Лапландія — батьківщини казкового Діда Мороза).
Таким чином, у звичної для росіян вушанки є два ймовірних шляхи проникнення в російську культуру — південний і північний.
З грязі — у князі
Аж до початку XX століття шапка-вушанка була предметом гардеробу переважно селянина. Ці шапки називали тоді “треухами”. Однак непрості умови, в яких опинилася Росія на початку XX століття, змусили військових звернути підвищену увагу на вушанку.
В умовах проведення бойових дій у зимовий період нічого ліпшого за вушанку не вигадаєш. Тому для білогвардійців-колчаківців вушанка стала популярним головним убором. Однак треба зазначити, що “друге пришестя” вже відомої в Росії шапки знову ж таки походить від іноземців. Прототипом для “колчаківки” була так звана “нансенівка” — шапка норвезьких полярників, яку ті, своєю чергою, запозичили у мешканців Ґренландії.