Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Мошкін засміявся, відкриваючи гарні зуби, — добротою освітилось некрасиве, рябувате, розумне обличчя його.
— Становище таке, товариші: в степу — гомін, давно ми його чуємо, як тільки смеркло. Послав розвідника, Стьопу Щавелєва, — дух святий, а не чоловік. Поповз, приповз… Артилерія, каже, у них підійшла і начебто на возах піхота… Готуйся, товариші…
Іван Ілліч, одурівши від диму, на хвилинку вийшов із землянки на повітря. Серед побляклих зірок стояв гострий, пронизливо ясний серп місяця. На огорожі з трьох жердин сиділи три жіночі постаті. Іван Ілліч підійшов.
— Сказано: всім ночувати тільки в окопах, — я не розумію!
— Нам не спиться, — сказала Даша, зверху, з жердини, нахиляючись до нього.
І Даша, і Онися, і Горпина здавалися окатими, худенькими, незвичайними… І він не міг розібрати — усміхаються вони до нього чи якось особливо кривляться.
— Ми тут заждемо, коли у вас скінчиться, — сказала Горпина.
— А я з ними, товаришу командир полку, дозвольте залишитися, — сказала Онися.
— Злазьте на землю, ну чого ви, як кури, посідали… Кулі ж літають, — чуєте?..
— Внизу гній і блохи, а тут піддуває, хороше, — сказала Даша.
— Це не кулі, це — жуки, ви нас не обманюйте, — сказала Горпина.
Даша, — знову нахиляючись:
— Жаби подуріли, ми сидимо і слухаємо…
Іван Ілліч обернувся до річки, тільки зараз звернувши увагу на ці зітхання, ритмічний стогін жадання й дожидання, і ось він — переможець, ротатий соліст, вершків зо три ростом, з виряченими зеленими очима — починає пісню й виспівує, певний, що самі зорі слухають його хвалу життю…
— Здорово, браво, — сказав Іван Ілліч і засміявся. — Ну гаразд, сидіть, тільки, коли щось почнеться, — негайно в схованку… — Він за плече притягнув до себе Дашу і шепнув на вухо: — Чорт знає, як хороше… Правда? Ти дуже гарна…
Він махнув рукою і пішов до землянки. Коли вони знову залишились самі, Онися сказала тихо:
— Вік би отак сидіти…
Горпина:
— Щастя ж кров’ю добуваєш… Тому воно й дороге…
Даша:
— Дівчатка мої, чого я тільки в житті не бачила, і все летіло мимо, летіло, летіло, не зачіпаючи… Все ждала небувалого, особливого… Дурне серце себе мучило й інших мучило… Краще любити хоч одну ніч, та отак… Все зрозуміти, всім наповнитися, за одну ніч прожити мільйон років…
Вона схилилась головою до плеча Онисі. Горпина подумала і теж прихилилась з другого боку до Онисі. І так вони довго ще сиділи на жердині, спиною до зірок.
Кутеповську артилерію коригували новенькі біплани, — покружлявши над розривами, скинувши червоним кілька бомб, вони, як яструби, планірували в степ до обрію, до батарей, що почали на світанку сильний обстріл Маничу.
Щоб настрахати противника, з дивізії прилетіла єдина машина, яка піднімалася в повітря, — старий тихохідний ньюпор, що відслужив службу в імперіалістичній війні і був кустарно відремонтований у Царицині.
На нього страшно було дивитись, коли він, всупереч всім природним законам аеродинаміки, дерев’яний, з залатаними крилами, з тріщанням, і от-от завмираючи, проносився над головами. Зате літав на ньому відомий усьому Південному фронту і прекрасно відомий білим льотчикам Валька Чердаков — маленький, як мавпа, весь покалічений, кривий, кривоплечий, склеєний. Його питали: «Валька, правду кажуть, що в шістнадцятому році ти збив німецького аса, на другий день злітав у Німеччину і скинув йому на могилу троянди?» Він відповідав писклявим голосом: «Ну, а що?» Відомий прийом його був: коли витрачена кулеметна стрічка, — кинутися зверху на противника і вдарити його шасі. «Валька, та як же ти сам не розбиваєшся?» — «Ну, а що, і угроблююсь, нічого особливого…»
Коли побачили його машину, що летіла низько над степом, усі повеселіли, хоч веселого було мало. Бризантні снаряди рвалися по обох берегах Маничу, притискаючи червоноармійців в окопи. Проти одної нашої гримотіло без перепочинку з їх боку принаймні шість батарей. Цепи противника швидкими перебіжками, азартно й нестримно наближались.
Валька Чердаков підлетів, похитав крилами, приземлився недалеко, виліз з літака і, кульгаючи, ходив коло нього. До нього підбігли червоноармійці. Все обличчя його булр залляте машинним маслом.
— Чого, ну, чого не бачили? — сердито сказав він, витягаючи з фюзеляжа чемоданчик з інструментами й запасними частинами. — Відганяйте від мене літаки противника, — я буду працювати.