Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
В степ, на південь, звідки віяв запашний вітер, боляче було дивитись: в калюжах, в струмках, у весняних озерах палало сонце. В прозорому густо-синьому небі махали крильми табунці птахів, з трубними криками пливли ключі журавлів, — проводжай їх, задерши голову, з приступки вагона!.. Куди, вільні? На Вкраїну, на Полісся, на Волинь і — далі — в Німеччину за Рейн, на старі гнізда… Гей, журавлі, кланяйтесь добрим людям, розкажіть там, стоячи на червоній нозі на покрівлі, як летіли ви над Радянською Росією і бачили, що льоди на ній розламані, весняні води йдуть через край, такої весни ніде й ніколи не було, — лютої, грізної, вагітної…
Даша, Горпина, Онися часто збиралися тепер на площадці вагона, ошалілі від сонця й вітру. Ешелон ішов на південь, а весна летіла назустріч. Бійці вже ходили в одних сорочках, розстібаючи коміри. Інколи попереду, за обрієм, постукувало, погрюкувало, — це передові частини Десятої вибивали з хуторів останні банди станичників. Без великого труда взята була Великокняжеська. Проїхавши її, ешелон Качалінського полку вивантажився на березі річки Манич і почав займати фронт.
Сальські степи, по яких весною Манич гонить каламутні води поверх очеретів, пустельні й рівні, як застигла, зазеленіла рівнина моря. Тут, по Маничу, з незапам’ятних часів летіли стріли з берега на берег, рубалися азіатські кочовики з скіфами, аланами й готами; звідси гунни спустошили всю землю до Північного Кавказу. Тут, сидячи коло повстяних юрт, калмики слухали стародавню повість про богатирські подвиги Манаса. Розкішні були ці степи весною, — земля, напившись, поспішала вкритися травами і квітами; вологі вечірні зорі рум’янили край неба в бік Чорного моря; величезні зірки палали до самого обрію; з-за Каспію, як персидський щит, викочувалось гаряче сонце.
Штаб Качалінського полку розташувався в єдиному жилому приміщенні в цій пустині — за огорожею покиненої кінської обори, в землянці, критій очеретом. Противника поблизу не виявлялось, армійські роз’їзди пішли далеко на південь, в бік Тихорєцької і на захід — до Ростова. Бійцям трудно було розтлумачити, що прийшли вони сюди не рибу глушити в Маничі гранатами, не витрачати дорогі патрони на качок на вечірній зорі, — має бути тяжка боротьба: армія кинена в тили ворогові, і ворог цей — не доморослий і ще не випробуваний…
Іван Гора одного разу повернувся з штабу дивізії, покликав Івана Ілліча; мовчки пішли на берег, сіли над водою, закурили; червоне сплющене сонце опускалось, застеляючись випарами землі; кричали жаби по всьому Маничу, — нахабно, голосисто квакали, ухали, стогнали, сичали…
— Ікру, сволочі, викидають, — сказав Іван Гора.
— Ну, що ти взнав?
— Все те саме. Тривога, — всі розуміють, і нічого не можна зробити: залізний наказ головкома — наступати на Тихорєцьку. Що ти скажеш на це?
— Розмірковувати не моє діло, Іване Степановичу, моє діло — виконувати наказ.
— Я тебе питаю, що ти сам про себе думаєш?
— Що я думаю?.. А ти не збираєшся часом мене розстріляти?
— Тьху ти, чудак… І всі отак відповідають. Боягузи ви всі…
Іван Гора, скинувши картуза, почухав голову, потім у нього засвербів бік; з берега під ногами відірвалась грудка землі і, м’яко хлюпнувши, впала в каламутні коловороти. Жаби кричали з хтивою люттю, ніби збиралися населити всю землю своїм слизьким плем’ям…
— Значить, ти вважаєш правильною директиву головкома?
— Ні, не вважаю, — тихо і твердо відповів Іван Ілліч.
— Ага! Ні! Добре… Чому ж?
— Ми й тут уже майже одірвались від резервів, від баз постачання; противник переріже де-небудь нашу ниточку на Царицин, — тоді скидай чоботи. Не солідно це все.
— Ну, ну?..
— Наступати нам ще далі на південь, на Тихорєцьку, значить, лізти, як котові, головою в халяву. Нічого доброго з цього не вийде. Я ще міг би зрозуміти, якщо наша армія послана для демонстрації, щоб будь-якою ціною відтягти сили білих з Донбасу…
— Так, так, так…
— Але це надто вже дорога приємність — задля демонстрації угробити армію…
— Висновок який твій?
Іван Ілліч надув щоки, кинув погаслу собачу ніжку в воду:
— От висновку я не робив, Іване Степановичу…
— Брешеш, брат, брешеш… Ну, гаразд — мовчи. Без тебе все зрозуміло. Ти мені якось, Іване, розказував про свого комісара Гимзу, — пам’ятаєш, як він тебе послав… до головкома з секретним донесенням на зоадника Сорокіна… Так от… — Іван Гора оглянувся і притишив голос: — Я б, здається, сам зараз поїхав, і не в Серпухов до головкома, а в Москву, прямо туди… Десь сидить якась сволота, — чи то в головному командуванні, чи то у Вищій військовій раді… Та інакше й бути не може: війна… Дуже ми довірливі… Якщо у нашого брата, у кого думки — високі, серце — широке, — йому і здається, що, крім буржуїв, весь світ хороший: рубай чесно, направо й наліво… Я придивлявся в Пітері до Володимира Ілліча, — у нього таке око руське, примружене… Ентузіаст, мислитель, — руки закладе за піджак, ходить, лоба наставить і раптом — оком поведе на людину: все зрозуміє… Отак треба… Я за тобою, за кожним рухом, за кожним словом твоїм стежу… А ти за мною не стежиш, ти мені сліпо довіряєш… Я тобі дам шкідливе завдання, — ти промовчиш і виконаєш…