Сага про Форсайтів

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього,— вона ніколи не думала про гроші,— кажу я,— найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.

Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: «Цінна річ!»— промовив:

— Я піду нагору, Смізер, провідаю його.

— З ним куховарка,— відповіла Смізер із свого корсета,— вона буде рада вас бачити.

Сомс поволі рушив сходами, думаючи: «Я б не хотів дожити до такого віку».

На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.

— Містер Сомс!— сказала вона.— Це ви, містере Сомсе!

Сомс кивнув головою.

— Атож, це я.

І зайшов до кімнати.

Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.

— Дядечку Тімоті,— сказав він, підвищивши голос.— Дядечку Тімоті!

Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.

— Дядечку Тімоті,— повторив він,— чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?

— Ха!— озвався Тімоті.

— Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.