Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Поховають тебе, доню, в чужому краю, – тихо заплакала Олександра.
– А може й дiждемось її, – несмiливо спробував утiшити жiнку Полiкарп та й сам зiтхнув. Де й подiлася тепер у чоловiка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками i дотепами.
– Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, – промовив, щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зiтхаючи, Олександра вийняла iз скринi шматок полотна, сiла на лежанцi i почала шити крихiтну торбиночку, а дiвчата мовчки слiдкували за роботою, потiм почали наспiвувати пiсню, яку привезли iз Нiмеччини покалiченi полонянки. Дiти знали, що мати любить цю пiсню, хоча кожного разу плаче од неї.
тихим чистим голосом, неначе зiтхаючи, запитала у безмовного широкого привiлля старшенька Надiя.
сплеснув жалем срiбний голос Вiри, обнявся зi спiвом сестри i несподiвано красиво та легко, як птиця, почав пiднiматися, взлiтати притишеним пiдголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою i болем:
Охопивши голову руками i впершися лiктями в навiй ткацького верстата, сидiв Полiкарп у другiй кiмнатi. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долiвку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.
Перед очима чоловiка пропливало теперiшнє життя рiдної дочки, вплiталося в його життя i знову розходилось, як однаковi сумовитi голоси невiльницької пiснi, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтiла бiля шибок, просячись на заснiжений простiр.
Випала голка з одерев'янiлих пальцiв Олександри. Свiтло рiзкими болючими плямами наповняло налитi сльозами очi.
«Це тiльки подумати – ополониками кормили навеснi, – пригадувала слова iз давньої листiвки. – Тому i висихаєш осiннiм стеблом, моя доню».
Свiтанком Полiкарп поклав посилочку у кишеню i тихо потюпав у мiсто. Нелегко iшлося старому по копнiй дорозi, та горе хоч i хилило донизу, одначе i вперед гнало.
– Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! – подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дiвка.
– Чого ж велика? Рiвно двiстi п'ятдесят грамiв. Точно, як в аптецi. Вага вiрна, – попробував бадьоритися, але винна усмiшка скривила його уста.
– Хiба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тiльки по сто грамiв?
– По сто? Так це за сто грамiв я двадцять кiлометрiв пiшки йшов?
– А менi яке дiло? Не я закони встановлюю.
– Щоб вас уже земля сира встановила! – розлютований Полiкарп, немов слiпий, вийшов iз пошти i не стямився, коли опинився на передмiстi.
Однак чим далi вiн вiдходив од пошти, тим бiльше розум брав верх над злiстю i, зайшовши до убогої халупки, попросив пiдстаркувату жiнку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. I знову потюпав старий на пошту, а потiм додому.
У синiх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тiльки над самою землею блищала вузька свiтла смуга. По завiяному шляху вiтер переганяв сухi димчастi струмки снiгу, зрiдка в них вплiтався напiвстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чiпка опука перекотиполя. Втомився старий мiсити чобiтьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка вiд поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осiдаючи на довгих, опущених донизу вусах…
Весною скiльки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Нiмеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови – хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим вiдкупитися. I пiшла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука i чужинцiв. Бачив, як на станцiї їх повтискали в товарнi вагони, потiм вартовi зачинили скрипливi дверi, обкрутили дротом, i навiки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.
Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипiли полозки по снiгу.
– Агей! З дороги! – почув застуджений голос. Вiдскочив од колiї. Баскi конi обдали його снiговою порошею. На санях, мiцно притискаючись один до одного, сидiли Митрофан Созоненко i Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повнiстю було закрите башликом i комiром. Раптом зупинились воронi, покритi памороззю конi, i владний голос старости наказав: