Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув неприємну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв, увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.
Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра, ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав.
«Як смертi боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi, похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна.
Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй шиї.
Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi.
I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук.
«Ось кому ти душу запродав!» – Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.
Помiтив, як кiлька полiцаїв обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобої кружляв помiж деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку…
Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт, розшматувавши при виходi литку.
Обережно сiв Дмитро бiля пораненого.
– Так що не доведеться менi поїхати з вами, – стримуючи бiль, блiдою усмiшкою стрiнув його Созiнов.
I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме догадався: воїн переживає щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищi.
«Радiє, що Тура врятував… Яка силища у хлопця! Яснець.
Справжнiй яснець!»
Увiйшов закурений, почорнiлий Тур.
– Мiша, дружок!.. Спасибi… Вирвав з лапищ костомахи.
– Досить, Саво… То нам по наркомiвськiй нормi положено.
– Зараз Соломiя тобi яблук принесе.
– Яблука доспiли, яблука червонi, – продекламував Созiнов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах.
– Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня. – обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
IX
Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли, горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї синi плеса, i в прорiхах трiпотiли великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали значно довший розрiз.
– Померзли, хлопцi? – розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
– Можна терпiти, товаришу командире, – ледве розплiтаючи заснiженi вiї, вiдповiдав Кирило Дуденко. – От тiльки бiда – з-пiд сiдла пiдвiває, спасу нема.
– Гляди, не приморозь штанiв, – лукаво косився Пантелiй i потiм додавав: – У лiсах теплiше. Це б на полi – душу виїло б. Ми за галуззям заховались вiд морозу, як циган у ятерi.
У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову їхали вузькими просiками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi. Тодi виймав з польової сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через три днi поволi читав i перечитував карту.
– Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не думаєш мови вивчати? – смiючись, запитав його тодi Тур.