Велика рiдня

В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i повзти до теплої лежанки.

– Бач, як нечисть почистили, – усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою, промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.

– Упоралися. Утiкаймо скорiш.

– Чого утiкати? – здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

– Як чого? Спiймати можуть.

– Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользiтельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.

– Пiшли, Пантелiю, – квапив його товариш.

– Пiшли, – зiтхнув Пантелiй, – прямо в обоз… А був би автомат – жодного перевертня не випустили б.

Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв «напiвсвiтовим пожаром». А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. «Повйокаю трохи в обозi, а потiм знову вискочу на сухе», – потiшав себе i перебiльшено зiтхав, признаючи свою помилку.

Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за «iнiцiативу» ще довго розпiкав Дмитро Горицвiт.

– Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, – упали найтяжчi слова…

– Товаришу командире… – задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями, що здалося – вони поламалися, – Я провину свою…

– Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.

– Товаришу командире! – в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i перекосилися побляклi уста. – Дайте найтяжче завдання, тiльки… тiльки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони. Простiть… – натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали м'яким одливом.