Велика рiдня

Обвалюючи снiг i землю, в окоп ведмедем радiсно скотився Пантелiй Жолудь, мiцно охопив Миколу.

– Пантелiю, зруйнуєш мiй передовий НП i мене разом придушиш, – запищав, заборсався в мiцних руках.

– Зате розiгрiєшся, – заспокоїв Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. – Як твоя полiцейська хунта поживає? Ще в розбродi?

– З'їхалась.

– Невже?

– Назбиралося їх, наче на парастас.

– Наче на похорон, – поправив Пантелiй i раптом змовницьки пiдморгнув Остапцевi. – Давай ми iз твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

– А потiм в обоз?

– Це вже залежатиме вiд успiху операцiї.

– Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, – рiшуче мотнув головою Остапець. – Як твiй полуавтомат?

– Давно на автоматичний стрiй наладив.

– Який у тебе план, Пантелiю?

– Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось на кого – граємо полiцаїв, якi запiзнилися на нараду. Орудувати в полiцiї буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицiю, то й пускай її у пекло.

– Генiально! – захопився гарячковитий Микола.

– Живцем у генiї попав, – запишався Пантелiй. – Буває, хоча й рiдко. – З-пiд навскiсних, зведених угору брiв завзято, весело дивляться сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кiнцi нiс, упертi губи – усе надає Пантелiєвi якогось стрiмкого, невпинного розгону.

– Скорiше б нiч наступила… – уже мучить нетерплячка Миколу. – Як твоя Марiя поживає?

– Утричi бiльше мене тепер любить.

– Аж утричi? – засумнiвався Микола,

– Тiльки утричi Раз – за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець. Два – за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистiв побив, а сам з кабiни вискочив. Три – що партизаном став…

Морозної зоряної ночi, обережно петляючи помiж одягненими в паморозь садами, друзi добралися до полiцiї.

– Стiй! Хто йде? – гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй i Микола з'явилися на вулицi.

– Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хiба?! – вийшов наперед Пантелiй.

I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось iз своїх. Наблизившися до вгодованої постатi служаки, Пантелiй блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни, а сам став на порозi полiцiї, блiдий i грiзний.

Iще не встигли оторопiлi полiцаї схопитися за зброю, як вдарили пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.

– Ось вам, сукини сини, полiцiя, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! – одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив у куток.

Тепер на обличчi Пантелiя i слiду не залишилося вiд виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний вiд напруги i лютi, вiн, здавалося, кресав iскри вузько примруженими очима, слiдкуючи за кожним рухом переляканої, напiвмертвої отари. Буйний чуб вибився з-пiд шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр наче наблизився до самих очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка, пiд ногами закрутився i захрипiв недобитий ворог. Тимчасом решта полiцаїв, розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч. Iще трьох iз них перепинили кулi Остапця.