![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Гровтін, — підказав воїн ведангської ровти Світояр Крутовицький, — сукин син зі служилих дворян — так, здається, тут зветься дрібна шляхта.
— Так ось, цей Гровтін вишикував нас, і звелів повісити кожного десятого… — мовив Бранислав сумовито, — але ті, на кого випав страшний жереб, сказали, що їм ще й пощастило.
— Наші браття, — прошепотів зовсім юний ведангець Вадимир Косач, — йшли на смерть усміхаючись… Кожен проказав вірша перед стратою. Тільки-но складеного вірша. Опісля того моанці забили на смерть батогами ще двох осіб… І лише по тому дали нам спокій…
Вогнедан погладив Вадимира по схиленій голові, і юнак раптово заплакав, мабуть вперше від поразки війська князя Вартислава.
— О, не соромся, — мовив Повелитель стиха, — плач, милий друже, нехай сльози змиють кров, що запеклася на серці… Але брати мої дивні… Ви зробили те, що мали зробити, але ви зробили зле… Ви зневірились і наважились на самогубство — це ваше право. Але ви не мали права полишати людей без волі і підтримки знатних. І сталося те, що я бачив… Хвала Богам, що люди у нас таки змінені, і паскуд, котрі намагаються вижити на чужих смертях виявилося всього півтора десятки, а не півтори сотні.
— Мій Повелителю, — мовив ще один зелемінець, Рогдай Теширад, — при всій моїй до вас повазі, дозвольте заперечити вашому слову. Ми впевнилися, що люди хочуть жити у найганебніших умовах. І будуть чіплятися за життя за будь-яких обставин. Оскільки у нас зовсім інакше розуміння чести, ми вирішили позоставити їх власній долі.
Вогнедан похитав головою.
— Ти не зовсім правий тут, Рогдаю… Сподіватися на краще — це ще не означає «чіплятись за життя». У мене перед очима помер достойний боговладець Ялівець. Помер жахливою смертю, але не зганьбив себе перед ворогом. Можливо, хтось скаже, що пожиттєвий шляхтич брав приклад з воїнів, і тому… Але ж поруч з ним загинув хлопчик, молодший від пана Вадимира. Загинув, нічим не посоромивши свої круглі вуха. Вони не чіплялися за життя за будь-яку ціну.
— О, тільки винятки…, - зітхнув Рогдай.
— Не тільки, — мовив ще один дивний, — прикладом тому — квітанські загони Вигорича.
Серед бранців то був єдиний квітанець, і єдина особа, з якою Вогнедан був знайомим. Поруч з Рогдаєм сидів, загорнувшись у верету, пан Стах Вербинський з Квітану, котрий був посланником княжича Вітровія до князя Ллєга, і дібрався до Крепимирова вже після розгрому «срібної дружини»
На зворотнім шляху Стах потрапив до одного з загонів намісника Вигорича і уліг спокусі повоювати. В полон він потрапив під час взяття моанцями Дару, в якому, окрім залоги, билися загони партизанів намісника.
Син відомого божевільного, на відміну від свого батька дуже шанував людей, а про воїнів Квітану відгукувався трохи не з благоговінням. Вислухавши його, Вогнедан мовив:
— Добре, мої вірні. Ви зробили помилку, але ми вже її виправляємо. Але скажіть мені, невже і вам хочеться померти тут у зашморзі, або від виснаження?
— О, навіть і мріяти про смерть у битві… - прошепотів ведангець Вадимир, — конати повільно — так огидно… Але який же вихід.
— Втеча, — сказав Вогнедан, — не тільки наша. Всіх…
— Неможливо, — озвався Доброслав Добрит, шляхтич з Предслави, — але скажіть, що це можливо, Повелителю…
— Я думаю над цим, — мовив Вогнедан, — але скажіть спершу — чому неможливо?
— Ми думали, — мовив Крутовицький, — думали над цим, ще коли не були аж так виснаженими… Однак… Десятеро таки втекло — шестеро наших, четверо людей… А через тиждень привезли їхні понівечені тіла. Моанці шукали їх з собаками, а коли знайшли… Одна втіха, що бідолашні брати полягли в бою, бо я не бачу ріжниці між моанцем та псом у нього на службі. Звідси до Ельберу не дібратися — задалеко.
— Окрім того, — додав Добрит, — в фортеці є залога, та справа навіть не в ній, а в Неззькому полку, котрий розташований в казармах якраз на території фортеці. На її майбутньому дворі, тільки з іншого боку. Ви зверніть увагу — тут весь час вештаються вояки. Будь яка спроба втечі усіх в’язнів підніме на ноги весь Неззький полк.
- І ще срегійці у хижі поруч, — додав ще хтось, — спроба вирватися звідси хоч потиху, хоч збройно, переполошить цих гідних варварів. Гідних тому, що вони давали моанцям доброго чосу, як і ми… Але їх занадто мало.