Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з гвинтiвкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою бiля пояса, пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як в кожну її клiтину просочується свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповиває тебе в молодi роки своїми надiйними хвилями i зримо наближає береги щастя.
В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось iще нерозгадане щастя? Може його принесло пiдсвiдоме чуття любовi, в якiй сама собi боялася признатися, пiзнаючи його то в болючiм стисковi серця, то в свiтлому поглядi парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному словi, що приховує iнше, значнiше i глибше? А може то повно пiдiймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя дiлами i подвигами, як густий дивовижний цвiт, що всипає незрiвнянною красою скромне i ще зовсiм безлисте дерево? I те, i друге чуття тепер зiйшлися у Соломiї, як сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм звучаннi два голоси – дiвочий i парубочий, коли не тiльки спiв, а й луна, i зiтхання берегiв зливаються в єдину гармонiю.
Бiля лiсового болота партизани з пiдводами пiшли в обхiд, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирiшила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однiєї чуть пiдмерзлої купини на другу. Вгинався грунт пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг зразу ж ржавiв, осiдав.
На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу, i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно затупотiла ногами, щоб оббити налиплий снiг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанiв, i очi її щасливо глянули на величне високе верховiття.
– Вибити б тебе, Соломiє, та нiкому, – вiддiлився од дерева Тур i впритул пiдiйшов до неї.
– Ой! – злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина, а потiм притихла, з хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них, не заховатись. Вона навiть не знала, що в суворого, пiдiбраного Тура може бути такий довiрливий i нiжний погляд.
Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей. Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею.
– Невже я тобi такий поганий? – подивився з докором i нiяковим усмiхом.
I цi слова виводять Соломiю з оцiпенiння. Вона стрепенулась, вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою.
– Отакий ви i є поганий, – засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не чуючи землi пiд собою.
Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутiсть, що так мучила його: зрозумiв – дiвчинi не байдуже до нього.
– А моя мама казала, що я гарний! – кинувсь навздогiн за Соломiєю i, наздогнавши, охопив руками її плечi.
– Ану, без рук! – нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до себе.
Вдалинi заскрипiли колеса, i Тур, притуляючись до дiвочого плеча, неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся її плеча i, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
– Соломiє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою…
I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селi над Десною, пiсня, повна того чистого сподiвання свiтлої любовi, коли не тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побоїться дiвчина про когось iншого: є ж у неї сужений… Як тодi спiвала вечорина:
I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста.
Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломiя, зiтхнула, i великi сльози покотились по її обличчi.
– Що з тобою, дорога? – неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись такого переходу настрою – вiд щасливого смiху до плачу. – Ну, не треба. Що згадалось тобi?
– Нiчого, – одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслiдно вiдходило од неї, було жаль, i радiсно i лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозумiти Сава? – вперше по iменi назвала його.
– Може в тебе що болить? Нездужається?..
– Нi… Саво, ти нiкого не любив?
– Нi, не любив, – здивовано поглянув у її великi просвiтленi щастям i сльозами очi.
– I я нiколи… Може ти тiльки поважаєш мене?
– Нi, Соломiє… Коли б ти знала… Як побачив тебе… Та хiба ти сама не бачиш, як я за тобою? – поцiлував у вогку од слiз щоку.