Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

«Вираз “близькі шляхи ночі і дня” деякі розуміють не тільки в місцинному значенні, тобто, що нічне і денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу міста, чому і чабани, як мовлено, вітають один одного, але і часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткі ночі. Тому і нелегко, можливо, кому-небудь упродовж однієї частини ночі достатньо відпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночі близько сходиться і схід сонця, короткий час перебувшого під землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляє там вдвічі. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гіпотезу про короткість тамтешніх ночей і сказав, що лестригони живуть під головою Дракона, що знаходиться серед зірок над ними; Арат також сказав, що вона знаходиться там, де “кінці заходу і світанку змішуються один з одним”. Тому і кажуть, що день більший, а ніч коротка. Зворотне тому явище у кіммерійців, у яких міф складає багатодобові ночі. Тому, оскільки в Лестригонії схід сонця близький до заходу і ніч дуже коротка внаслідок близькості до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночі близькі до шляхів дня» [Евстафія, архієпископа Фессалоніки, пояснення до «Одіссеї» Гомера, (XII–VI до н. е. — ІІ пол. ХІІ ст. н. е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)].

Побачив у цьому фрагменті опис кримського берега із Балаклавською бухтою французький вчений-мандрівник Дюбуа до Монпере.

«...Звідси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригніченим серцем. Згасала бадьорість людей від тяжкої греблі за нашою ж дурістю, оскільки не з’являвся більше подорожній вітер. Шість діб однаково пливли ми ночами і вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного міста, лестригонського Телепіла, де пастир пастира кличе, коли загоняє худобу, а той відповідає, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвійну плату — одну за випасання волів, а другу — за випасання сріблясто білих овець, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили в середину округлені судна. Вони були прив’язані близько одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабіч бухти, там, на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одісея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99].