Кишеня, повна жита

Попри своє розчарування чи, радше, поза ним інспектор відчував певне внутрішнє задоволення. Схема, що складалася з дружини й полюбовника, була надто гладенькою, надто легкою. Він завжди їй не довіряв. І тепер його недовіра виправдалася.

— Уся історія набуває іншого вигляду, — сказав помічник комісара, з похмурим обличчям міряючи кроками свій кабінет. — Здається мені, Ніл, що ми маємо справу з якимсь психічно неврівноваженим злочинцем. Спочатку чоловік, потім дружина. Але самі обставини справи, схоже, показують, що все відбувається у вузьких межах. Усе відбувається там, у родині. Хтось із тих, що сіли снідати з Фортеск’ю, підкинув таксин у його каву або в його їжу, хтось із тих, що пили чай із родиною того дня, підкинув ціанистий калій у філіжанку з чаєм, який пила Адель Фортеск’ю. То був хтось такий, хто має повну довіру, на кого не звертають уваги, хтось із родини. Хто з них, підкажіть мені, Ніл, хто це був?

Ніл сухо зауважив:

— Персівала там не було, отже, він знову виходить сухим із води. Отже, він знову виходить сухим із води, — повторив інспектор Ніл.

Заступник комісара подивився на нього гострим поглядом. Щось у цьому повторенні привернуло його увагу.

— Що ви маєте на увазі, Ніл? Ну ж бо, викладайте, чоловіче.

Інспектор Ніл здавався незворушним.

— Нічого, сер. Я просто висловив думку дуже загального характеру. Тобто я хотів сказати, що обставини всіх убивств складалися вельми сприятливо для нього.

— Чи не занадто сприятливо, так? — Заступник комісара поліції поміркував і похитав головою. — Ви гадаєте, у якийсь спосіб він зумів створити для себе такі обставини? Я не бачу, як би йому це вдалося. Ні, Ніл, я справді цього не бачу. Але варто відзначити, що Персівал — чоловік надзвичайно обережний, — додав він.

— І дуже розумний, сер.

— А що ви скажете про жінок? Нічого не скажете? Але ж вони брали участь у грі. Ілейн Фортеск’ю і дружина Персівала. Вони були за сніданком, і вони пили чай у той день. Кожна з них могла це зробити. Ви не помітили жодних знаків чогось ненормального у стосунку до них? Але ж такі знаки не завжди перебувають на поверхні. Слід би пошукати, чи немає чогось у їхніх історіях хвороби абощо.

Інспектор Ніл нічого не відповів. Він думав про Мері Дав. Він не мав конкретних причин, щоб підозрювати її, але саме в цьому напрямку побігли його думки. Було щось непоясненне в ній, щось незадовільне. Слабкий насмішкуватий антагонізм. Таким було її ставлення до всього після смерті Рекса Фортеск’ю. А яким воно є тепер? Її поведінка й манери були, як і завжди, зразковими. Він подумав, що насмішкуватості в ній уже не було. А можливо, й антагонізму, але він намагався пригадати, чи раз або двічі в її очах не промайнула тінь страху. Він міг звинувачувати тільки себе, тільки себе самого за те, що сталося з Ґледіс Мартін. Її провинне збентеження він міг би пояснити інакше, аніж нервозністю через присутність поліції. Йому надто часто доводилося мати справу з такою провинною нервозністю. Але в тому випадку було щось більше. Ґледіс щось бачила або чула, що розбудило в ній підозру. «То була, — подумав він, — якась дрібничка, щось таке туманне й невизначене, що вона не хотіла й говорити про це. А тепер, бідолашний маленький кролик, вона вже ніколи не заговорить».