Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.
Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…
— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.
Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.
— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.
Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.
Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.
Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного часу. Це стало найважливішим уроком, який я вивчила в школі виживання. Інколи варто забути про власне его й робити те, що найкраще для групи. Хлопці без проблем допомагали один одному, і було навіть смішно, що я так натужувалася. Далі я старатимуся не повторювати цієї помилки.
Коли група майже добулася до призначеного місця, ми поділилися на дві команди. Почалася фаза «виходу з території». Одягнені в чорне інструктори ховалися в лісі, готові накинутися на нас, тільки-но ми схибимо й викажемо себе. Мій партнер і я мовчки сунули через ліс, раз по раз зупиняючись і прислухаючись, перетинаючи дороги в стратегічних точках і замітаючи сліди. Ми подивилися на карту й перешепнулися, визначаючи найліпший можливий шлях уздовж відкритого поля. Почувши праворуч від себе голоси, ми відразу ж лягли на землю. І тоді я відчула, ніби моє коліно тріснуло. Щось було не так: мене скорчило від пекельного болю. Я поворушила ногою, щоб перевірити, чи все гаразд. Точно, щось було геть не так.
Якби я вважала це за тренування, то, мабуть, надіслала б сигнал перерви й попросила про медичну допомогу. Але я так поринула в сценарій, що й далі мовчала. Приблизно через п’ятнадцять хвилин я відчула, як мою ногу щось шкребе. А потім хтось стукнув мене по черевику. Я вирішила, що нас беруть у полон, однак замість ворожого солдата по моїй нозі, рюкзаку й голові швидко біг якийсь гризун. З подиву я неголосно зойкнула.