Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Заперечення є?
Усі мовчали.
Надто важкими були перші післявоєнні роки, щоб впритул підійти до розшуків янтарної кімнати.
… Сорок п'ятий. Замість багатолюдних колись кварталів — похмурі, майже фантастичні гори руїн. Не працює водопровід. Немає електроенергії, міського транспорту, палива. Немає крамниць, кінотеатрів, радіо, своєї газети. Немає майже нічого.
Але є люди — роботящі, звиклі до праці радянські люди, ті, кому партія сказала: «Місто мусить бути!»
І вони відповіли: «Місто буде!» Мерзли у неопалюваних кімнатах. Одержували небагатий післявоєнний пайок. Жили без розваг і майже без відпочинку працювали, відроджуючи з попелу місто. Нове, радянське місто.
На кінець літа сорок п'ятого дали електроенергію — поки що для перших промислових підприємств і установ. Працювала тільки одна ДРЕС-1. У листопаді відкрився перший універмаг. Почався монтаж автоматичної телефонної станції. 19 грудня відкрився телеграф — кімнатка з чавунною грубкою.
25 грудня… Новий, створений ще влітку Балтдержрибтрест рапортує обкому партії: виловлено перші сто тонн риби.
Але місто усе ще залишалося мертвим. Місто з будинками без дахів і вікон, з заваленими стінами, розкиданими вулицями.
Мертвого не оживиш. Треба було споруджувати нове, радянське місто. Ім'я йому теж дали нове — Калінінград.
У грудні сорок шостого по вулицях пішов перший трамвай — іржавий, з вибитими шибками, але все-таки це був уже міський транспорт! Потім на розчищених вулицях з'явилися автобуси. Став до ладу вагонний завод. Вбралися у будівельне риштування корпуси підприємств, коробки жилих будинків. Ще не маючи свого приміщення, почав працювати драматичний театр, у кіосках продавали свою, калінінградську газету.
Місто відроджувалося, місто оживало.
Тепер можна було по-справжньому ставити питання про відновлення розшуків зниклої янтарної кімнати.
Відразу ж після засідання бюро Денисов узявся до архівних матеріалів. Він ще раз уважно вивчив протоколи допитів, показання свідків, копії листування доктора Роде, довідки, донесення, доповідні Барсова і Сергєєва. Потім узяв аркуш паперу і склав список осіб, які хоч що-небудь знали про янтарну кімнату. Їх було, на жаль, не так уже й багато.
1. ЕЛЬЗА РОДЕ. Дочка доктора Роде. У 1944 році вийшла заміж за гітлерівського офіцера і виїхала до його батьків десь у центральну Німеччину. Місцеперебування невідоме.
2. ДОКТОР ФРІЗЕН. Провінціальний хранитель пам'яток Східної Пруссії. Де тепер — невідомо. Жив у Берліні.
3. ДОКТОР ГЕРТЕ. Директор історичного музею «Пруссія». Втік. Навряд чи може бути корисний: Роде йому не довіряв. А втім…
4. ДОКТОР ГЕРГАРДТ ШТРАУС. Був досить близько знайомий з Роде. Здається, живе у демократичному секторі Берліна. Розшукати за всяку ціну!
5. ХЕНКЕНЗІФКЕН. Інспектор музею. Де перебуває — невідомо. Користі від нього, мабуть, мало: як видно з уцілілих документів, Роде не ділився з ним своїми планами.
6. ШПЕХТ ЙОГАНН. Художник-реставратор. За повідомленням академіка живопису Ернста Шаумана, був одним з наближених Роде. Перебував у радянському таборі по перевірці цивільних осіб у Кенігсберзі. Далі сліди втрачено. Міг бути корисний — і дуже.
7. ЯКАСЬ РУДЕНКО. Музейний працівник. Радянська громадянка. Супроводжувала експонати київського музею. Перебувала у Вільденгофі. Де вона тепер? Могла б принести велику користь, як єдина руська серед названих осіб.
8. ЛАШ ОТТО-БЕРНГАРДТ. Колишній генерал від інфантерії, начальник Кенігсберзького гарнізону. Засуджений нашим військовим трибуналом за воєнні злочини.
9. ЕРІХ КОХ. Колишній гауляйтер. Втік із Східної Пруссії. Доля невідома.
Денисов і його товариші взялися до роботи. Вони читали німецькі книги, гуртом перекладали все, що могло знадобитися, порпалися у словниках і довідниках.
Почалися розкопки у місті. Командир групи саперів старший лейтенант Амелін щодня доповідав Денисову про виконані роботи. Солдати на чолі з досвідченими офіцерами інженерно-технічної служби відкачували воду з бункерів, оглядали підвали, бліндажі. Пройшли не одну сотню метрів ходів сполучення, обстежили десятки руїн, побували у фортечних спорудах…
Одного разу Денисов пішов у замок.
Непривітно зустріли його похмурі руїни. Вітер завивав у проломах стін, сипав за комір сухий пил, під ноги раз у раз падали шматки штукатурки. Денисов вирішив скласти схему розташування кімнат і служб у замку. Це йому не вдалося: дуже вже зруйнований був замок.
Явно не вистачало людини, яка б добре знала Кенігсберг і могла повністю віддатися розшукам, вклавши в них не тільки живий інтерес та ентузіазм, але й наукові знання.