Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, почав розтирати його холодні ноженята.
— Ви тільки подивіться на неї! — жалісливо проказала стара Діна.— Мабуть, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк-так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут-таки й заточилася, додолу. А руки в неї он які білі—знати, ніколи не бачили тяжкої праці.
Бідолашні! — співчутливо мовила місіс Берд. Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила в неї невидющий погляд. Раптом на обличчі її відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.
— Мій Гаррі! Вони забрали його?
Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.
— Ні, він тут, зі мною! — вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд.— О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!
— Ніхто вас не скривдить, сердешна,— заспокійливо відказала місіс Берд.— Тут ви в безпеці, тож не бійтеся.
— Дякую вам, дякую! — сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.
Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, до яких така здібна була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали постіль на скрині біля груби, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш від неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася найменшій спробі
покласти його окремо, І навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.
Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.
— Цікаво, хто вона така І звідки,— нарешті обізвався він, відклавши газету.
— Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо,— відказала місіс Берд.
— Слухай, голубонько...— мовив містер Берд, „кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.
— Що, любий?
— Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.
По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.
— Побачимо,— сказала вона.
Знову запала” мовчанка, і знову її порушив містер Берд.
— Слухай, голубонько...
— Ну? Що там ще?
— Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді... Ти могла бі його віддати тій бідоласі — адже ж їй потрібен одяг.
В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.
Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків — дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.
Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.
— Ви хотіли мене бачити? — лагідно спитала місіс Берд.— Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?
У відповідь” вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.
— Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі,— мовила вона.— Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.
— Я прийшла з Кентуккі,— відказала жінка.
— Коли? — запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.
— Сьогодні ввечері.
— Як же ви сюди дісталися?
— Перейшла по кризі.
— По кризі? — перепитали всі в один голос.
— Еге ж,—тихо відповіла жінка.—Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною... на п’яти наступали... Отож я не мала іншої ради.
— Ой лишенько! — обізвався старий Куджо.— Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.
— Я знала, що крига скресла... так, знала! — нестямно промовила жінка.— І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти. •
— Ви були невільниця? — запитав містер Берд.