Гобіт, або Туди і Звідти

— То була дуже делікатна робота, — сказав він. — Усе висіло на волосинці!

Але, звісно, Ґандальф був блискуче вишколений у чаклуванні за допомогою вогню і світла (навіть гобіт, якщо ви пригадуєте, не міг забути чарівних феєрверків на літневих вечірках у Старого Тука). Решту ви вже знаєте — за винятком того, що Ґандальф знав про існування задніх дверей, як ґобліни називали нижню браму, де Більбо загубив ґудзики. Властиво, ті двері були відомі всім, обізнаним із цією частиною гір, і тому чарівник, тримаючись найглухіших тунелів, увесь час вів ґномів у правильному напрямі.

— Вони зробили браму багато століть тому, — продовжував він.

— Почасти — як лаз, на випадок утечі, почасти — як вихід на той бік гір, у землі, куди вони й досі навідуються вночі й коять там багато лиха. Вони постійно стережуть її, і нікому поки що не вдалося завалити її камінням. А тепер вони стерегтимуть її вдвічі пильніше! — розсміявся Ґандальф.

Усі теж розсміялися. Зрештою, хоч вони й зазнали великих втрат, але при тому вбили Верховного Ґобліна, а також багатьох його вояків, а самі всі до одного втекли, тож можна сказати, що дотепер усе складалося для них якнайкраще.

Проте чарівник повернув їх до реальності.

— Що ж, ми трохи відпочили, а тепер мусимо рушати далі, — сказав він. — Уночі за нами навздогін вирушать сотні ґоблінів, а тіні вже подовжилися. Вони можуть винюхати наші сліди через багато годин після того, як ми пройдемо. Перед смерком нам треба відійти на декілька миль. Якщо небо не захмариться, буде видно серпик місяця, і це нам на руку. Не те щоб ґобліни надто боялися місяця, але він хоч трохи освітить нам путь.

— О, так! — промовив він у відповідь на нові питання гобіта. — У ґоблінських тунелях ти втратив відчуття часу. Сьогодні вівторок, а в полон ми потрапили в понеділок уночі або ж у вівторок уранці. Ми здолали багато миль під землею, пройшли крізь самісіньке серце гір і тепер опинилися на іншому боці — тобто неабияк зрізали шлях. Але ми вийшли не там, де планували, — набагато північніше, і тепер попереду — не вельми привітний край. І ми все ще досить високо в горах. Уперед!

— Я страшенно зголоднів, — простогнав Більбо, який раптом усвідомив, що нічого не їв од передпередучорашнього вечора.

Лишень подумайте, що це значить для гобіта! Тепер, коли збудження минуло, він відчув, що його шлунок геть порожній, а ноги — тремтять.

— Нічим не можу допомогти, — сказав Ґандальф, — якщо ти тільки не хочеш повернутися назад і чемно попросити ґоблінів віддати тобі твого поні та припаси.

— Ні, красно дякую! — скрикнув Більбо.

— Що ж, гаразд, тоді нам треба тугіше затягти пояси і чвалати далі — інакше з нас приготують вечерю, а це набагато гірше, ніж не повечеряти самим.