Мiстер Мерседес

Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».

Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.

— Як настрій, чоловіче?! — питається Джером.

Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:

— Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий настрій.

— У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає шоколадного.

Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.

— Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.

Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.

— Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!

Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.

— Оделл, сидіти! — наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим виглядом.

— А як щодо вас? — питає Брейді в Джерома. — Що-небудь вам?

— Мені ванільне, м’яке, будь ласка.

— «Ванільним тобі самому хотілося б бути», — думає Брейді та вручає їм їхні замовлення[103].

Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному «его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та «я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.