Мiстер Мерседес

— Так, мем, бачимо, — сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

— А щодо «якомога швидше» — ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. — Вона на мить замовкла. — Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. — Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром — таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.

— Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, — сказав Ходжес. — Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.

— Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.

— Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?

— Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.

— Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…

— Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.

— Правильно, стос. І що далі?

Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.

— Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс — доморядниця, ви знаєте, — мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.

Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.

Піт спитав:

— Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?

— Знову? Навіщо б мені…

Він підняв ключ, демонструючи наочно:

— Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.

— Звичайно, що замкнула.

Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.

— Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.

— Звісно, я знаю. — Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.

— Ви точно все це пам’ятаєте?

На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.

— Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає машину.