Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
На початку зими в Лодзі посилилися патрулі військової поліції. Побільшало контрольних пунктів. Дороги часто перекривали на кілька діб, і їздити ними без спеціальних перепусток було заборонено.
Якщо кілька місяців тому різні військові частини складалися з людей старших віком, ніж мобілізовані, то тепер легко можна було помітити, що всі солдати молоді і що до Польщі прийшли бувалі фронтовики, за плечима в яких лежав переможний похід до Данії, Норвегії, Франції, розгром англійського експедиційного корпусу — про це свідчили їхні значки, медалі, ордени. Кількісну перевагу військовослужбовців з моторизованих танкових та авіаційних підрозділів також зовсім не важко було встановити по петлицях, окантуванню, значках на мундирах. Прогулюючись щодня однією з центральних вулиць для підрахунку зустрічних військовослужбовців і класифікації їх за родом військ, Йоганн зробив висновок, що на території Польщі німці, без сумніву, зосереджують могутнє ударне угрупування.
Розформування Центрального пункту по репатріації німецького населення засмутило й стривожило особовий склад автобази. Багатьох уже відправили в стройові частини, це саме загрожувало й Вайсові.
Система особливої секретності передислокації військ діяла невідворотно і повсюдно.
Начальницький склад спеціальних служб ходив у цивільному.
Танкові частини пересувалися тільки нічними маршами по заборонених для всіх видів транспорту дорогах. Над ними пролітали чотиримоторні транспортні літаки «Люфтганзи» застарілих типів, щоб своїм гулом заглушити гуркіт танків.
У багатьох районах було оголошено начебто санітарний карантин, і есесівські патрулі нікого в них не впускали без пропусків, форма яких мінялася кожні три дні. Нижчі чини військової поліції, контррозвідники абверу, агенти гестапо після комендантської години безцеремонно перевіряли документи у перехожих, навіть у старших офіцерів. Номерні знаки всіх видів автотранспорту було замінено новими. За будь-які позаслужбові розмови, бодай такі, що торкалися тільки особистих стосунків, військовослужбовців нещадно карали. В цих умовах старший писар транспортної частини рішуче відмовився від послуг Вайса.
Щодо Келера, то він так боявся попасти у фронтову частину, що з ненавистю дивився на кожного шофера, ще не відчисленого з гаража.
На Папке теж не можна було покладатися. Діставши призначення в особливу групу гестапо по прийому єврейського населення, що прибувало в спеціальних ешелонах з окупованих європейських держав, Папке одразу ж припустився помилки. Він простодушно гадав, що коли євреїв відправляють у концентраційні табори, то треба одразу дати їм відчути, хто вони такі і що їх жде.
Він не звернув уваги на те, як люб'язно гестапівці попервах поводилися з євреями: не гидували брати попід руки старих, щоб допомогти зійти драбинкою в кузов грузовика, поплескували ласкаво по щоках дітлахів, бажали всім щасливої дороги.
А Папке поводився грубо, намагаючись підкреслити перед службовцями свою ревну відданість ідеології наці.
І що ж? Після того як остання машина з євреями відійшла, гауптштурмфюрер покликав Папке й, зневажливо дивлячись холодними очима в його спітніле обличчя, крикнув:
— Дурень, свинцева довбешка! — І наказав: — Повторити!
Папке відчислили з особливої групи. І тепер він уже не в гестапівській формі і не в званні унтерштурмбанфюрера, а в звичайній армійській, в чині унтер-офіцера, тиняється по дешевих пивничках і заводить дружбу з солдатами. Але ж на цьому кар'єри не зробиш!
Папке був такий пригнічений, що, забутий про обережність, сказав Вайсові:
— Так, я груба людина. Але я правдива людина. І коли людей везуть на смерть, я не можу прикидатися, нібито вірю, що їх везуть на курорт. — і додав сердито: — Твій дурень Ціммерман возить у табори банки з гарненьким товаром…
— Що саме? — немов щоб підтримати розмову, поцікавився Вайс.
— Вироби «Фарбеніндустрі» — газ «циклон Б», розкішний засіб для винищення мишей, тарганів і людей, — буркнув Папке.
Вайс застеріг його:
— Ви зовсім даремно сказали мені про це.
— Але ж ти мій приятель.
— Все одно цього не слід було робити. — І Вайс повторив виразно: — Ви мені сказали, що газом «циклон Б» умертвлятимуть в'язнів у концентраційних таборах. Вірно?
— Та що ти! — злякано пролепотів Папке. — Навіщо ж так?
— Негарно, — докірливо сказав Вайс. — Негарно зайве базікати. — І попрощався з Папке, хоча той хотів ще щось пояснити, просити, щоб Вайс забув його слова. Та Вайс безжально покинув Папке, знаючи, що той прагнутиме тепер швидше зустрітися знову. І коли Папке не може зараз допомогти Вайсу уникнути служби у фронтовій частині, то принаймні тепер він на гачку, і Вайс так просто, за якусь дурничку не відчепить його з цього гачка. І разом з тим не можна занадто лякати Папке: наляканий, він донесе щось на Вайса або, ще простіше, пристрелить. Боягузи зо страху бувають здатні на сміливість. А от коли довго, обережно, помаленьку водити Папке за носа, може вийти щось корисне. Та де взяти часу для цього?