Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— …І лицеміри, — докинув я. — А ченці вважають жонглерів злодіями, розбійниками і єретиками. Нехай буде пробачено нам усім… Час спати, брате Октавію.
… Я довго не міг заснути — можливо, заважало могутнє хропіння П’єра, котрий безтурботно бачив сьомий сон. Озирнувшись, я помітив, що Ансельм теж не спить.
— Брате Ансельме, — пошепки погукав я. — Що вас турбує? Ви вважаєте, що ми вчинили не так, як мали б?
— Ні, — трохи помовчавши, відповів він. — Мене турбують зовсім інші речі.
— Які?
— Сеньйор д’Еконсбеф і порожня дорога.
V
Вранці ми продовжили шлях, але вже в іншому порядку. Брат Ансельм прилаштувався до П’єра, щоб, як пояснив він, позайматися з ним латиною. Я здогадувався, що наївного нормандця навчатимуть чергової пісеньки, та заперечувати не став. Ми з «братом Октавієм» ішли позаду. Анжела кілька разів намагалася заговорити, та я відповідав коротко, й зрештою вона замовкла, вирішивши, напевне, що я все ж таки святенник і лицемір.
Мене ж непокоїло інше. Не треба читати «Логіку» Стагіріта[24], щоб зрозуміти: в Пам’є відбувається щось дуже серйозне, і ми — непрохані гості, яким ніхто не зрадіє. Ані єпископ, ані сеньйор, до якого віз послання жонглер Тіно Міланець, ані всі інші. Ансельм має рацію — треба остерігатися сеньйора д’Еконсбефа й порожніх доріг. А дорога справді була порожньою.
По полудні ми звернули в невисокий гірський ліс. Дорога перетворилася на широку стежку, повіяло прохолодою, й крики птахів раптом стали здаватися лиховісними.
На нашому шляху ми вже багато разів ішли лісовими стежками, й ліси були густіші та вищі, але саме тут мене охопило давнє, вже забуте відчуття небезпеки. Схоже, всі інші відчували щось подібне. Я анітрохи не здивувався, коли на привалі П’єр, котрий, здавалося, безнадійно поринув у вир відмінювання неправильних дієслів, раптом, похмуро озирнувшись, запропонував надягти кольчуги. Я хотів заперечити, та несподівано погодився.
… Кольчуги ми отримали особисто від отця Сугерія — нові й легкі, вони облягали тіло, немов рукавички. Мене так і підмивало розпитати, де їх узяв наш найдобріший абат.
Чутки про те, що в підземеллях Сен-Дені є справжній арсенал, уже не здавалися мені неймовірними. Ще б пак! Мати таких сусідів, як граф де Корбей…
Анжела незворушно спостерігала, як мирні брати перетворюються на слуг Церкви Войовничої. Втім, кольчуги — половина справи, а з решти в нас були тільки ціпки: менший і тонший — у брата Ансельма, та завбільшки як голобля «ґирлиґу» брата Петра. Для того, щоб відлякувати кількох розбійників — саме те, але для чогось серйознішого — недостатньо.
Й отут я спіймав себе на тому, що знов розмірковую, як воїн. Про що це я? Ми — ченці, ми мирні брати із Сен-Дені…
Ночувати в лісі не хотілося, й ми продовжували шлях, навіть коли почало сутеніти, сподіваючись вийти на відкритий простір.
Але ліс усе тягся, стаючи густішим і непролазнішим. Стежка звузилася, нею стало важко йти навіть удвох. Тому, побачивши невеличку галявину, я махнув рукою, звелівши зупинитися на ночівлю. Ансельм уже почав збирати хмиз, але П’єр, ставши раптово дуже серйозним, жестом зупинив його.
— Що з тобою, брате? — почав я, але нормандець приклав пальця до губів.
— Т-с-с… Цеє… чую… Ходити…
У таких випадках П’єр рідко помиляється. Я хотів був дозволити йому через особливі обставини заговорити на «ланг д’уї», але нормандець усе ж таки не марно витратив час, штудіюючи «Світильник».
— Давно чую… Позаду… Збоку… Ходити… Багато.
Ансельм примружився й торкнувся пояса. Я прикинув, що в нього там може бути, із запізнілим жалем подумавши, що був надто суворий, розмовляючи з ним про зброю. Чи він усе ж таки мене не послухався?
П’єр крутнув головою й підняв із землі свою «ґирлиґу». Ансельм вчинив так само.
— Ви, отче Гільйоме, у центрі стояти, — звелів нормандець. — Ми — ліворуч, праворуч, позаду.
Диспозицію було викладено не дуже грамотно, але цілком зрозуміло. Анжела ледь помітно знизала плечима, й у руках її з’явився вузький стилет. Я зітхнув — на неї, як і на Ансельма, надії мало.
Вечірню тишу прорізав хвацький переливчастий свист. І тієї ж миті почувся тріск розламаного гілля й зусібіч на галявину вивалила юрба обірваних бородатих здорованів, які стискали в руках застрашливі з вигляду палиці. Втім, у двох чи трьох я помітив мечі.
Оце вже гірше.
24
Стагіріт — Аристотель.