Овернський клірик

— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…

— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.

— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!

— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.

— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.