Овернський клірик

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:

— «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти — дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому — оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»

— І ці дикі варварські рими, — не витримав я, — ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?

— Ні, це я називаю Римом! — відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.

— Чуй, брате Октавію, — П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. — Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?

— Не «чуй», а «слухай», — втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. — А ще краще — «скажи».

— Ми теж кажемо «слухай», — заступився брат Октавій. — Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.

— Справді? — зацікавився Ансельм. — Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!

— Істинно так, брате Ансельме, — зітхнув наш супутник.

— У отця Джеронімо? — італієць розвів руками. — Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?

Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.

…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.

Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.

— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?

Ансельм гмикнув:

— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.

— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.

— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.

— Вона, — стиха уточнив я.

Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.

Я похитав головою.

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?