Пригодам — ура!
- Автор: Костецкий Анатолий Григорьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-01727-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Пригодам — ура!». Краткое содержание книги:
Якщо ви ще й досі не познайомилися з творами відомого дитячого письменника Анатолія Костецького, то, на наше переконання, ви надзвичайно багато втратили. Але не журіться і, головне, не гайте часу. Краще візьміть до рук хоча б одну з його численних книжок і ви переконаєтеся: все, що створено цим письменником, — неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з вас. Складається враження, ніби автор — або ж ровесник читача, або ж не набагато за нього старший. Так добре він знає і відчуває той світ, у якому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують сьогоднішні хлопчики й дівчатка — герої його фантастично-пригодницьких повістей та віршів.
1994 рік приніс заслужене визнання Анатолію Костецькому. Його талановиті твори та лицарське служіння дитячій літературі були відзначені однією з найвищих літературних премій України — премією імені Лесі Українки.
Тож, наші любі читачі, нехай і ця, нова, книжка, до якої увійшли кращі повісті та віршовані казки відомого письменника, принесе вам радість і ще одну приємну зустріч!
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, під батарею.
— Корнюсю, — звернувся я до нього. — Давай трішки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Він зиркнув на мене і щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортіло після такого обіду поспати, а тут я зі своїми балачками.
— Корнюсю, наш новий сусід — це не той чоловік, про якого ти колись казав?
Кіт мовчки дивився на мене.
— Його звуть Капітон Порфирович? — уточнив я.
Кіт мовчав. Він замружив очі і, здавалося, засинав.
«Ех, — подумав я, — дав маху! Треба було спершу поговорити, а потім годувати його!»
Трохи засмучений, я всівся за уроки.
Щиро кажучи, з тієї ночі, коли ми відкрили для себе польоти, Корнелій більше ніколи не розмовляв з нами. Тож інколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче — знов заговорить!
— Ну що ж, не вийшло — то й не треба! Давайте самі думати! — сказав Ігор, коли я розповів квартетові про поведінку Корнелія. — Невже ми дурніші за якогось там кота?
Так і домовились.
А ввечері, тільки-но стемніло, ми, як завжди, сиділи на нашій липі.
Аж тут під нами спалахнуло вікно сусіда, й усі мимоволі глянули на нього.
Ближче за всіх до вікна сидів Ігор, а ми з Борисом бачили тільки лису голову Капітона й вершечок скляної шафи.
— Що він там робить? — порушила мовчанку Наталка, але Ігор рвучко повернувся до нас і застережно махнув рукою. Ми зрозуміли: він побачив щось важливе — і затамували подих.
Ми тихо просиділи на своєму спостережному пункті з годину, поки Ігор нарешті заворушився.
Раптом під його ногою хряснула гілка. Він устиг схопитися руками за стовбур і наче закам'янів.
І тут ми побачили, як дідуган скочив зі свого місця й підбіг до вікна.
Ось він відхилив фіранку… Ось висунув голову надвір!..
— Ня-а-ав!!! — пролунав раптово під самим вікном котячий зойк, і ми впізнали голос Корнелія.
— А, це ти, рудий розбишако! — гримнув на Корнелія Капітон Порфирович. — Ну, постривай! Я ще зустрінуся з тобою! — І він так зареготав, що нам аж моторошно стало.
А Корнелій ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умів лише він, і замовк.
Можна було вважати, він нас виручив! Молодчина!.. От тільки цікаво, звідки його знає дід?..
Коли ми злізли з липи й зібралися в альтанці, Наталка спитала Ігоря:
— Ти чого так тремтиш? Змерз?
Тільки зараз ми помітили, що Ігор і справді весь аж труситься.
— Хотів би я глянути, — кинув він, — що б робила ти, коли б побачила, що там!..
— Що?! — водночас гукнули ми.
— Зараз, дайте віддихатись, — попросив Ігор. — Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кімната освітлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кімнати стоїть стіл. За столом у величезному шкіряному кріслі — Капітон. На столі перед ним у штативах якісь пробірки з написами. Ще стояла там спиртівка, на ній грілась колба, а в колбі вирували різнобарвні димки. У пробірках теж були димки: смарагдові, блакитні, рожеві, бузкові — словом, усіх кольорів! Од цього, напевне, й світилося так у кімнаті. Кожна пробірка закоркована. Дідуган раз по раз уставав, підходив до шафи й діставав звідти нові пробірки.
А коли він шарпав дверцята шафи, я побачив — на них написано: «ДИТЯЧІ СНИ»!
— А тобі, часом, не привиділось? — тремтячим голосом поспитала Наталка. — Хіба таке може бути?
— Не привиділось! — заперечив Ігор. — А може бути чи ні — міркуй сама. Можуть діти літати? Наче ні. А ми — літаємо. Можуть коти розмовляти? Теж ні. А Корнелій розмовляв! Як бачиш, буває все!
— Добре! — перебив його Борька. — Розказуй далі.
— А ти не перебивай! — огризнувся Ігор. — Я ще не все розказав. Найдивніше те, що дідуган, діставши пробірку, відкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув із неї димок. І при цьому… при цьому він більшав! Просто на очах!
— Та ну! — вигукнув я.
— Слово честі! — вдарив себе в груди Ігор. — Справді — більшав! Отак винюхав сім пробірок і роздувся майже на всю кімнату.
— Ото я й бачив, як його лисина піднімається чи не до стелі! — збагнув нарешті Борька причину такої дивовижі.
— А потім… — продовжив Ігор. — Потім дід сім разів чхнув і став таким, як і раніше. Тобто з кожним чханням він меншав!
— А ти не помітив, що написано на пробірках? — поцікавився я.
— Я старався, — відказав Ігор, — але там такі маленькі літери.