Пригодам — ура!
- Автор: Костецкий Анатолий Григорьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-01727-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Пригодам — ура!». Краткое содержание книги:
Якщо ви ще й досі не познайомилися з творами відомого дитячого письменника Анатолія Костецького, то, на наше переконання, ви надзвичайно багато втратили. Але не журіться і, головне, не гайте часу. Краще візьміть до рук хоча б одну з його численних книжок і ви переконаєтеся: все, що створено цим письменником, — неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з вас. Складається враження, ніби автор — або ж ровесник читача, або ж не набагато за нього старший. Так добре він знає і відчуває той світ, у якому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують сьогоднішні хлопчики й дівчатка — герої його фантастично-пригодницьких повістей та віршів.
1994 рік приніс заслужене визнання Анатолію Костецькому. Його талановиті твори та лицарське служіння дитячій літературі були відзначені однією з найвищих літературних премій України — премією імені Лесі Українки.
Тож, наші любі читачі, нехай і ця, нова, книжка, до якої увійшли кращі повісті та віршовані казки відомого письменника, принесе вам радість і ще одну приємну зустріч!
Звичайно, тепер ми літали рідше — школа забирала чимало часу, та й вересневі ночі були прохолодними, а там і задощило. Добре, хоч Борька підучився. Правда, він так і не навчився влітати в крону липи — спробував був, але, бідолаха, весь обдерся і тиждень ходив до вух у зеленці! Зате ми всі разом тепер могли робити «нічні польоти» — так охрестив їх Ігор.
Ми літали до лісу — щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка відмовилась навідріз. Літали й понад містом — вивчали нові райони. А якось Наталка запропонувала облетіти будинки наших учителів і повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранці, а в кімнаті — квіти! І що хочеш роби — а нізащо в світі не догадаєшся, звідки ж оті квіти взялися!
Наталчина ідея всім сподобалась, але… Ні, ми, звичайно, полетіли наступної ж таки ночі. Та от що із цього вийшло.
Першою ми вирішили відвідати Олену Анатоліївну — нашу «русачку», вчительку російської мови й літератури, її ми любили більше за всіх. Олена Анатоліївна завжди розповідала так цікаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кінчався урок. Та й двійок вона майже не ставила. Не те що Воліна Петрівна, математичка наша…
Одне слово, підлетіли ми до будинку Олени Анатоліївни та й ну гадати: де ж її вікно? Жила вона на сьомому поверсі, у третьому парадному. Ми порахували, що її вікна виходять у двір. Порахували — і підлетіли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко відчинена, тож Ігор і вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.
Раптом із квартири пролунав чоловічий зойк. Слідом за ним відразу спалахнуло світло в кімнаті — і ми побачили, що це зовсім не вікно Олени Анатоліївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, він спав під самим вікном, і букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!
Ми не встигли отямитись від несподіванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вікно, й очі в нього полізли на лоба!
Тут ми нарешті оговтались — і давай навтьоки! Ми летіли з такою швидкістю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий літак. Та голос лисого здорованя наздогнав.
— Держіть! Ловіть! Хапайте! Стій! Руки вгору! — верещав здоровань і вигукував іще такі слова, які вголос і повторювати соромно.
Що він потім думав, як пояснював собі наше літання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та після цієї халепи ми, зрозуміло, вже більш нікуди не полетіли, а вирішили квіти відкласти, поки точно не довідаємося, де чиє вікно. Посиділи трохи в альтанці та й розійшлися по домівках.
Небавом підкотила зима.
Взимку, зрозуміло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не політаєш. А почала наближатись весна — знов задумались і чекали її приходу з величезним нетерпінням.
Аж ось настав і квітень. Літати було ще холоднувато, і ми весь вільний час каталися на трамваї: він ходив неподалік від нашого провулка.
Майже щодня після уроків ми сідали у вагон, займали найкращі місця — коло вікон — і мчали містом із веселим перегуком коліс. Ми уявляли: це поїзд, і він везе нас у далекі-далекі краї. На якійсь зупинці ми виходили й добиралися додому пішки тими вулицями, які вивчили під час польотів.
А бувало — їздили аж до Борьчиної бабусі. Я вже згадував, що вона мешкала на самій околиці, у Святошині. Її будиночок стояв перед кінцевою зупинкою трамвая, а за ним відразу починався ліс. Борисова бабуся щоліта назбирувала таку силу-силенну ягід і варила стільки варення, що їй самій було не впоратися з ним і за сто років! От ми й їздили іноді до неї «на допомогу» — як казала вона. І допомога наша була — ого-го! Всі варення — чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук — за зиму зникали безслідно, і вже на початку травня полички бабусиної комірчини полегшено зітхали під мізерною вагою спорожнілих банок і набиралися сил до наступної ягідної пори.
Зрозуміло, після таких візитів ми не в силі були дістатися назад пішки, а з насолодою всідалися в трамвай і весело мчали додому. Після цього ми всі днів зо три, а то й більше не могли навіть і глянути на цукерки, чим немало дивували батьків, котрі відразу ж починали мацати наші лоби та совати нам попід пахви термометри…
Щоправда, інколи насолоду від мандрівок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сідали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вікнами його будинку. І дуже часто цей капосний хлопець, запримітивши нас, вискакував на балкон і починав дражнитись. Як він тільки нас не обзивав! Але вдіяти ми нічого не могли — не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б ізнову «поговорити» з ним у школі чи вночі підлетіти до вікна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смішки: все ж він був нашим однокласником і, коли говорити по щирості, не таким уже й нікчемним дотепником.