Пригодам — ура!
- Автор: Костецкий Анатолий Григорьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-01727-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Пригодам — ура!». Краткое содержание книги:
Якщо ви ще й досі не познайомилися з творами відомого дитячого письменника Анатолія Костецького, то, на наше переконання, ви надзвичайно багато втратили. Але не журіться і, головне, не гайте часу. Краще візьміть до рук хоча б одну з його численних книжок і ви переконаєтеся: все, що створено цим письменником, — неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з вас. Складається враження, ніби автор — або ж ровесник читача, або ж не набагато за нього старший. Так добре він знає і відчуває той світ, у якому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують сьогоднішні хлопчики й дівчатка — герої його фантастично-пригодницьких повістей та віршів.
1994 рік приніс заслужене визнання Анатолію Костецькому. Його талановиті твори та лицарське служіння дитячій літературі були відзначені однією з найвищих літературних премій України — премією імені Лесі Українки.
Тож, наші любі читачі, нехай і ця, нова, книжка, до якої увійшли кращі повісті та віршовані казки відомого письменника, принесе вам радість і ще одну приємну зустріч!
Чимало помандрувавши, ми пересвідчились: найкращий куточок міста — наш Виноградний провулок. Він був зовсім невеличкий, лише п'ять маленьких будинків. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву і влітку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирів навколо нових будинків.
Біля кожного будиночка в нашому провулку ріс невеличкий садок — по кілька яблунь чи груш, бузкові та черемхові кущі. Особливо ж багато було квітів. Вони розцвітали вже на початку весни й цвіли аж до пізньої осені. А ще в кожному дворі буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок і назвали Виноградним.
Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батьків завітали сусіди із крайнього, найменшого будиночка і радісно сповістили, що отримують нову двокімнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє місце вселяється далекий родич, дідусь-пенсіонер.
Звичайно, я не розумів, чого сусіди радіють: та я нізащо в світі не проміняв би свою невеличку кімнатку навіть на окрему трикімнатну квартиру! Але, як і мої батьки, я поздоровив сусідів і запросив приходити в гості.
Вранці вони виїхали, а вдень, десь о третій, у провулок заїхав грузовик — і я зрозумів: це і є наш новий сусід. Таку подію не можна було проґавити! Я негайно скликав друзів, і ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
З кабіни грузовика виліз водій, а за ним дідуган, мабуть, отой пенсіонер.
— Чого позбігалися? — раптом звернувся він до нас. — Ану киш звідси! Ач, цирк собі знайшли! — І навіть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
Що й казати, таке «знайомство» нас образило й здивувало. «Ну й типчик», — подумав я, оглядаючи здалеку дідугана. Він був худющий, мов Кощій Безсмертний, а ніс його, здавалося, був набагато більшим, аніж треба: товстий, гачкуватий, він важко нависав на підборіддя, де стирчала куца руда борідка. При кожному слові ніс рухався, наче він, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, під рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькі колючі очиці, ніби вартові при носі.
— Нічого собі сусідчик! — промовисто виголосив Ігор. — Бачу, нам здорово пощастило.
Ми сховались у Борьчин садок і звідти назирали, як шофер із дідуганом заносять у дім речі: залізне ліжко, два розхитаних стільці, старезне крісло, оббите, напевне, шкірою мамонта.
— Дивіться, дивіться! — вигукнув раптом Ігор. — А це що вони тягнуть?
Я зиркнув і побачив, що шофер і дідуган обережно вносять у двері скляну шафу, точнісінько таку, які стоять у лікарнях і в яких тримають медичні інструменти. Потім дідуган заніс у дім іще кілька штативів із пробірками й колбами, як у нас у школі, в хімічному кабінеті.
— Може він лікар? — сказала Наталка.
— Скоріше хімік-любитель! — кинув Ігор.
— А знаєте, хлопці, — згадав я, — де ж ми тепер грати будемо?
Річ у тім, що приблизно раз на місяць ми влаштовували гру в сищиків-розбійників. Уся територія нашого провулка, тобто всі п'ять садочків, були у нашому повному володінні. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбіяка, принаймні, так хвацько свистіти й гоготіти, як він, не вмів ніхто. І кінчалися наші бойовиська в садку теперішнього нового сусіда. А як він тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, і наша липа, де ми любили посидіти, росла в кінці провулка, майже під вікнами сусіда.
— Справді проблема! — погодився Ігор.
— Треба піти до сусіда, — сказала Наталка, — і попросити дозволу.
— А як із ним говорити? — поспитав я. — Ти ж бачила, який він!
— Та чого там! — перебив мене Борис. — Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього «конька», що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались — урок уже кінчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.
5
Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.