Panicoffski
- Автор: Кундер Ріо
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-114-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Panicoffski». Краткое содержание книги:
Латинські танці передбачають мінімум одягу, легкі рухи, легку музику, легкий секс. І от серед усього цього карнавалу до хлопця раптом приходить справжнє кохання.
Автор роману Ріо Кундер — насправді наш український поет Семен Либонь. Зараз він дійсно живе в Британії, і дійсно викладає сальсу. А про інші паралелі ми можемо тільки здогадуватися. Як фахівець, Семен твердить, що сальса — танець закоханих, у той час коли танго — це спогад про кохання. Спробуйте станцювати сальсу разом із героями Кундера-Либоня і зануритися в кохання у всіх його виявах — від легкого поверхневого аж до глибоко психологічного.
Перед вами один з рідкісних випадків, коли секс є не гарніром чи ілюстрацією, а головною темою, сюжетом та пружиною дійства. Секс — це танець. Танець — це кохання. Кохання — це сальса. Сальса — це секс. Коло замкнулося, і у вас немає виходу.
Спершу вона просто очманіла й обурилася з його розпусної поведінки з нею, одначе видно було, що поступово її це стало поглинати. Вона вже розкуштувала насолоду від виконання його наказів, тож тепер без перепитувань підкорялася будь-якій забаганці, а забаганки в нього були такі незвичні. Панікоффскі вона сподобалася, бо зовні була трохи схожа на його улюблену акторку Ізабель Аджані. А улюбленим наказом Освальда до неї було виконувати стриптиз під фламенко. Щойно зайшовши цього разу, він з порогу суворим голосом назвав її неслухняною вчителькою, яка, замість вкладатися спати, думати про завтрашні уроки, збирається безсоромно злягатися всю ніч, причому нетрадиційним способом. «Ай-ай-ай! І як тобі не соромно? Я ж розкажу твоїм школярам, що ти тут виробляєш. А на уроках же ж виглядаєш такою собі суворою й неприступною училкою зі старанно зібраним у ґульку волоссям і в консервативній спідничці, що закриває коліна! Ану знімай штанцята, зара надаю тобі по дупці! Ага, боляче? Отак тобі! Ну добре, безсоромнице. Покарання тобі таке: розповім, як поводяться слухняні виховані дівчата. А ти слухай дядю, та спершу стань у куточок. Ні, краще стань там навколішки, кицько. Отак. Тільки спершу зніми із себе піжамку». Тоді він розповів їй історію про трусики (радше їх відсутність улітку) в Беґі. «Бачиш, і це — твоя співвітчизниця! Є таки у вас там виховані дівчата. А ти що? Яка з тебе вчителька? Так от я вважатиму, що ти виправилася, лише коли даси мені у класі на перерві». На Марію було страшно дивитися. Вона трансувала: «Освальдо, я теж хочу ходити для тебе скрізь без трусиків. Теж хочу тебе мати скрізь!» — «Ну гаразд, маленька, щоб завтра пішла на урок без трусиків. А тепер можеш просити в мене все, що хочеш, вибачаю тобі». Марія зі сльозами й воланнями увіп'ялася нігтями йому в спину. «Ну і що ти наробила? — Панікоффскі закінчив гру. — Ти ж чудово знаєш, що я маю дівчину. Навіщо це? Що я тепер маю їй сказати?» — «Вибач, Освальдо. Я забулася». — «Більше так ніколи не роби. Це серйозно».
Фабі, коли моєю країною правив кумедний бровань Вєнжерб, я ходив до університету і мав дівчину, яка звалася Цолою. Це була перша й остання українка, з якою мав справу в житті. Чотири роки! Її тато служив у КҐБ, і вона дуже боялася, коли я лаяв комуняк і Вєнжерба, колихаючи її в батьківському ліжку. «Ну, як же ж так, ти ж знаєш, хто мій тато!» — «Та не закладає ж він мікрофони і під власне ліжко!» «Та, дурний, причому тут ето?» — чудувалася Цола.
Цола ніколи не пропускала збори комсомольців (це такі юні недозрілі комуністи) в університеті, а потім вечорами розповідала про порядок денний, і мені здається, що їй якось мазохістично подобалося вислуховувати мої збиткування за кожним пунктом. Її якось збуджувала небезпека того, що хтось може мене почути, а тоді забрати в каземати, катувати, вбивати, а можливо, навіть відривати. А я думав: нічого, коли що, то врятує її татусь-каґебіста. Вона була досить жорстока, й щоразу, коли мала напад ідеї фікс щодо одруження, катувала мене тижнями відмов у пестощах. Не можу второпати, чому їй так хотілося вийти заміж у 20 років, хоча вона й пояснювала це тим, що в тій чудовій країні, де тоді не було ні барів, ні клубів, після університету не було де ще з кимось познайомитися, хіба що на роботі, а там можуть бути кепські варіянти. Але це — таке собі поганеньке пояснення було, як на мене. Уявляєш, Фабі, я раз мало з нею не одружився-таки. Нам тоді було по 18, і я лише місяць перед тим почав приходити до неї додому зранку, коли батьки йшли на роботу. Вона була незайманою, і коли ми почали любитися, щось змінилося в її організмі, й вона подумала, що вагітна. Я тоді дотримувався думки, що в такому випадку шляхетним учинком є запропонувати шлюб. Проте згодом виявилося, що дитини не очікується. Фабі, ти знаєш, иноді бачу жахи про те, як склалося б моє життя, якби я тоді одружився. Мав би тепер якогось 20-річного бовдура-сина, якого б її батько наполіг назвати, наприклад, квазідавньогрецьким іменем Полідокл на честь чергової політичної доповіді Вєнжерба на з’їзді партії комуністів і безпартійних, нічого б у світі не бачив, мав би, напевно, уже років із 60 віку, сидів би в якійсь смішній майці з відвислим барилом і пердів, читаючи ґазетку перед телевізором у двокімнатній квартирі, яку, можливо, й досі ділив би з її батьками, і мав би секс із нею (та чи ж би мав?), коли її мати розвішує білизну на бальконі, бр-р-р…