Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

У збереженні дружніх українсько-кримських відносин, варто зазначити, надважливу роль відігравала позиція офіційного Стамбула. І це в Чигирині добре усвідомлювали. Отож, відразу після переяславських переговорів із російською стороною Богдан Хмельницький відіслав посольство в столицю над Босфором. В історичній літературі по-різному тлумачать кроки української дипломатії у відносинах із Портою — аж до твердження про наміри гетьмана прийняти після московської ще й турецьку протекцію. Та аналіз тогочасної дипломатичної діяльності Чигирина переконує в тому, що мета місії була значно скромніша: через Стамбул вплинути на офіційний Бахчисарай та втримати його від інтервенції в Україну на боці польського короля. Крім того, за підтримки Стамбула Хмельницький планував повернути й втрачені позиції в Придунайському регіоні. Згідно з інформацією австрійського та трансільванського резидентів, українські політики шукали шляхи для порозуміння з урядом Мехмеда IV у справі колишнього молдавського господаря Василя Лупу, який, прагнучи повернути владу, плів інтриги в Бахчисараї. Відсторонення ж тодішнього господаря Стефана Ґеорґіци суттєво послабило б впливи Речі Посполитої в Придунайському регіоні, натомість давши змогу українському правителеві відновити втрачений вплив.

Дев'ятнадцятого березня 1654 р. до столиці над Босфором прибув посол короля Мартин Бєґановський, котрий і надав інформацію про зміст українсько-російських домовленостей, підтвердивши слова копіями отриманих від молдавського господаря важливих документів, що компрометували українського гетьмана та змушували Високий диван всерйоз поставитися до загрози нової військово-політичної комбінації. Зокрема, Бєґановський передав копію царської грамоти, привезеної в Молдавію російським посольством Гаврила Самаріна, де йшлося про перехід у царське підданство Війська Запорозького та висловлювалось сподівання, що невдовзі воєвода Стефан за прикладом Богдана також складе присягу Олексію Михайловичу. Годі говорити, що для турецького керівництва перспектива поширення московських впливів на Балкани була зовсім неприйнятною. Тож дискредитований зв'язками з Богданом Василь Лупу потрапив до стамбульської в'язниці, а шанси української дипломатії на успіх в турецькому напрямі геть змаліли.

Тим часом ставлення еліт Кримського півострова до можливого розриву з Військом Запорозьким і зближення із Річчю Посполитою не було однозначним. Слова візира Сефер Ґазі-аґи з приводу переяславських домовленостей — «коли так учинив, то вже й йому буде кінець», — висловлені на адресу українського гетьмана в присутності посла польського короля, відображали лише одну з панівних на той час у Бахчисараї точок зору. І в той час як керівництво Речі Посполитої декларувало свої наміри укласти антимосковський та антиукраїнський союз із Кримом — уряд Іслама III Ґерая далі докладав зусилля, аби союзницькі відносини з Військом Запорозьким зберегти. Така поведінка хана була продиктована передусім вимогами опозиції, що хотіла зберегти стару приязнь із козаками. По-друге, таким чином хан намагався запобігти морським вторгненням запорозьких і донських козаків у Чорне море. Найприйнятнішим для офіційного Бахчисарая було рішення про спільний кримсько-польський похід на Росію за участі Війська Запорозького або щонайменше гарантування його (Війська) нейтральної поведінки. Польське ж керівництво хотіло спрямувати головні сили Орди на війну з російськими військами, аби в цей час силами коронних військ і за підтримки татар воювати з козаками в Україні. Оскільки кримське керівництво не хотіло розпочинати війну з Москвою без серйозної підтримки союзників безпосередньо на російських землях, а Варшава не планувала переносити туди свої бойові операції, не змусивши перед тим Військо Запорозьке денонсувати угоду з царем, польсько-кримські союзники ухвалили компромісне рішення — змусити спочатку козаків повернутися в підданство до Яна II Казимира, а вже по тому розпочинати спільні акції на російських територіях.

Сімнадцятого червня 1654 р. до Варшави прибув ханський посол Сулейман-аґа, який передав королю проект майбутнього «вічного договору» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Згідно з ним, обидві сторони давали слово не нападати на землі одна одної; король мусив платити ханові щорічні «упоминки», а хан натомість зголошувався «як проти московського царя, так і проти віроломних козаків і селян з усіма Ордами або разом, або окремо, якою буде воєнна потреба, [виступити] і знищувати бунтівних козаків і непокірних селян, які не хочуть повернутися до давнього підданства, а також віроломного московита». Іслам III Ґерай обіцяв не приймати послів від російського царя та українського гетьмана, а також не укладати з ними мирних угод без відома польського короля. Аналогічні зобов'язання брав на себе і Ян II Казимир. Сулейман-аґа передав також вимогу хана: у наступній війні проти Росії всі відвойовані міста перейдуть до Речі Посполитої, а здобич і території Казанського та Астраханського ханств отримає кримський хан.