Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Гетманство запорожское, шляхетство и староство, которое твоей милости в Украйне полюбитца».

Реакція Варшави на Переяславську угоду

Перехід Війська Запорозького під протекцію московського царя та відповідно поширення російських впливів на землях, на яких перед тим володарювала еліта Корони Польської і які безпосередньо межували з теренами Османської та Габсбурзької імперій, зачіпав державні інтереси багатьох суб'єктів східноєвропейської політики, а відтак змусив запрацювати складні механізми, що регулювали складну систему регіональної взаємодії. Щоб не ускладнювати для себе ситуацію, як українське, так і російське керівництва впродовж зими — весни 1654 р. проводять активні дипломатичні заходи. Власне російське керівництво ще за часів проведення Земського собору 1653 р. ухвалило рішення про відправку посольств у Європу, які б повідомили «християнським і бусурманським» правителям про «неправди» польського короля та закликали їх до участі в антипольському союзі. Конкретно посольства мали відвідати «Священну Римську імперію германської нації» (Австрію), Французьке, Шведське і Датське королівства, Голландську й Венеціанську республіки. Крім того, Москва вирішила зав'язати дипломатичні контакти з васалами польського короля — правителями Курляндського герцогства і Бранденбурга. А також спробувати переманити на свій бік васалів турецького султана — Молдавське і Волоське князівство. Надзвичайно напружена боротьба розгортається в цей час поміж Гетьманатом і Російською державою з одного боку та Річчю Посполитою — з другого за Кримське ханство. Усі суб'єкти тогочасної зовнішньополітичної взаємодії добре розуміли важливість будь-що перетягти на свій бік Високу Порту. Одним словом, і в Чигирині, і в Москві, і у Варшаві були свідомі того, що успіхи чи поразки на дипломатичному фронті значною мірою визначатимуть результати майбутньої війни поміж Російською та Польсько-Литовською державами за Україну.

Зрозуміло, що найоперативніше на нові зовнішньополітичні реалії зреагувало керівництво Речі Посполитої, адже саме проти нього було спрямовано вістря нового військово-політичного союзу. Ян II Казимир про присягу Війська Запорозького московському цареві довідався десь близько 11—12 лютого 1654 р. І хоч окремі дослідники припускають, що такий розвиток подій не став для офіційної Варшави несподіваним, адже тривожна інформація просочувалася з України вже давно, подальші дії королівського уряду переконують у протилежному. Так, уже 13 лютого на таємній нараді в короля розглядали можливості провести цілий комплекс заходів, які нейтралізували б негативні наслідки Переяслава. За результатами обговорення король підписав універсал, закликаючи козаків залишитися вірними Короні Польській і не приймати слідом за «зрадником» Хмельницьким протекції царя. Взамін польське керівництво було готове запропонувати Військові Запорозькому (якщо воно продемонструє свою вірність!) «все, що вони захочуть, — хоч би навіть і відновлення Зборівських пактів».

А поки козаки думали над пропозиціями короля, наприкінці лютого підрозділи коронної армії, очолювані гетьманом Станіславом Потоцьким «Ревери», почали наступ на Брацлавщину. Не покладаючись винятково на бога війни, Потоцький звернувся з листом до полковника Івана Богуна. Полковник не брав участі в Переяславській раді, що й давало польському керівництву надію «перетягти» його на свій бік. В адресованому Богуну листі Потоцький від імені Яна II Казимира пропонував у разі збереження вірності Речі Посполитій надати йому «гетманство запорожское, шляхетство и староство, которое твоей милости в Украйне полюбитца», а козакам, що за ним підуть, — збереження всіх попередніх прав і вольностей. Після Яна II Казимира та Станіслава Потоцького із закликами відмовитися від присяги цареві й повернутися в королівське підданство до козаків звернувся й литовський гетьман князь Януш Радзивілл. Апелюючи до генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, полковника ніжинського Івана Золотаренка та інших найвпливовіших українських старшин, князь закликав їх переконати Хмельницького укласти мир із Річчю Посполитою, запевняючи при цьому, що польський король готовий до суттєвих поступок українській стороні.

Намагаючись протидіяти агітації з польської сторони, Хмельницький «во все полки и городы» надіслав старшині й місцевій адміністрації директиву, «чтоб с нашей сторони люде не передавалися, обнадеживаючи тем, что нам вдвоє болши его царское величество надал вольности, нежели король». Зауважимо, що дії гетьмана були відверто популістськими, адже цар на той час цих самих «вольностей» поки не закріпив... Отож, за таких складних обставин Хмельницький у березні 1654 р. всіляко квапив уряд Олексія Михайловича якомога швидше підтвердити права та вольності Війська Запорозького, аби мати врешті змогу оголосити мешканцям України та «всьому світу християнському» про високу царську милість. В іншому ж разі, стверджував Богдан, «аще бо их твоє царское величество не обвеселит и не пожалают тем всем, учнут что дурного мислити».