Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
По тому гетьмана й вищу козацьку старшину до «віри цареві» привів архімандрит Преображенський Прохор, котрий супроводжував царське посольство, а допомагав йому в цьому прибулий з Москви протопіп Андрій та переяславський протопіп Григорій.
Розмова союзників після повернення з собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, а також привезених з Москви соболів були нетривалими. Надто вже багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом. А ще попереду було й творення Переяславського міфу про «історичну закономірність і всенародне волевиявлення», про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз'єднання України з Росією». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх.
«Государь вольностей у вас не отимает».
Переяславські переговори 9—10 січня 1654 р.
Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення братерства із союзником. Адже перипетії, пов'язані з принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 9—10 січня 1654 р. чимало таких питань, які були не зайвими, створювали вельми неприємні для української політики прецеденти.
Так, на українсько-російських переговорах, що проходили у Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьман і старшина (принаймні про це свідчать звіти глави російської делегації боярина В. В. Бутурліна, котрого, зважаючи на його зацікавленість якомога привабливіше зобразити власні дипломатичні успіхи в Україні, не можна визнати неупередженим інформаційним джерелом) порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліна, 9 січня Хмельницький заявив послам: «Чтоб великий государ указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя». Не заперечував гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст України, де б царські представники могли б «судити і радити».
Згодом, уже під час вироблення проекту міждержавної угоди, Хмельницький відмовиться від цих пропозицій — що пролунали чи то справді від нього, чи, можливо, від когось з його оточення або ж взагалі були ініційовані російською стороною. До заключних документів переговорного процесу 1654 р. вони так і не увійшли. Але залишились зафіксованими в матеріалах переговорів, і вже згодом на них покликатиметься російська сторона, намагаючись змусити українських державних мужів піти на поступки в тій чи іншій сфері. А чи не востаннє до матеріалів Переяславських переговорів 1654 р. апелюватиме навесні 1722 р. (тобто майже аж через сімдесят років!) російський імператор Петро І, шукаючи правових підстав для запровадження в України власної державної інституції — Малоросійської колегії, яка начебто створена замість тих самих воєвод, проти присутності яких в Україні гетьман Хмельницький не відразу ж почав заперечувати...
А ще (вже по завершенні офіційних перемовин) 12 січня до царського боярина прибула делегація шляхтичів, котрі долучилися до визвольних змагань козацтва і тепер посідали впливові уряди в козацькій службовій ієрархії, — генеральний писар Іван Виговський, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, переяславський полковник Павло Тетеря-Моржковський, миргородський полковник Григорій Сахнович-Лесницький. Від імені шляхетської верстви вони звернулися до Бутурліна з проханням дати їм письмове підтвердження права володіти їхніми «маетностями по-прежнему». За відсутності такого письмового підтвердження, переконували старшини царського боярина, «стольникам де и дворяном в городы ехать не для чево, для того что всем людем в городех буде в сумненье».
Покликавшись на відсутність відповідного доручення Олексія Михайловича, Бутурлін відмовився брати на себе будь-які письмові зобов'язання, пообіцявши лише натомість, що «государь вольностей у вас не отимает, и в городех у вас указал государь до своего государева указу быть попрежниму вашим урядником и судитца по своим правом и маетностей ваших отнять государь не велит».
Але тут, крім ще одного запевнення царського посла в непорушності прав, вольностей і майна українського люду після переходу під високу царську руку, важливим є той факт, що високопоставлена шляхта Війська Запорозького намагалась за спиною гетьмана задовольнити власні станові потреби на перемовинах з представником царя! А це не лише підважувало гетьманську владу, яка мала уособлювати собою політичну волю Війська Запорозького, а й створювало вкрай небезпечні прецеденти сепаратного звертання представників різних соціальних верств і груп козацької України безпосередньо до царя. Гіркі наслідки від такої практики українське суспільство повною мірою пожинатиме вже в роки Руїни...
«В начале изволь, Твоє Царское Величество, подтвердити права и вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запорожском»
Переговори з посольством Олексія Михайловича, що відбувалися 9—10 січня 1654 р. в Переяславі, носили попередній характер, на них лише «намацувалися» ті важливі питання, що мали скласти основу договірних взаємин Українського Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових, зверхність якої над Україною гетьман Хмельницький і Військо Запорозьке визнали напередодні на Переяславській раді.
У тому, що взаємини Гетьманату з Олексієм Михайловичем мали базуватися саме на двосторонній договірній основі, українська сторона не сумнівалася навіть у критичні для козацької України дні й місяці другої половини 1651 р., що настали після важкої поразки українського війська під Берестечком. Тоді, у серпні, на переговорах з посланцем російського царя і гетьман Хмельницький, і генеральний писар Виговський заявляли про свій намір їхати до Москви та домовлятися, на яких умовах переходити під зверхність Олексія Михайловича та дати за своїми підписами відповідне «договірне письмо».
І хоча згодом, уже на початку 1654 р., процедура переходу козацької України під «високу царську руку» відбулася за дещо іншим сценарієм, у якому відразу було проголошено акт переходу Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича, без закріплення на письмі відповідної угоди, ані українська сторона, ані російські представники не заперечили саму ідею укладення такого договору. Боярин Бутурлін, перебуваючи в Переяславі, від імені Олексія Михайловича запросив українського гетьмана до Москви, аби виробити договірні умови та отримати їхнє затвердження в царя.
А ось для того, аби українським уповноваженим було з чим їхати до Москви (спочатку було вирішено, що делегацію очолить не гетьман, а генеральний писар Іван Виговський), гетьманському уряду потрібно було добряче попрацювати. Адже досвід перемовин з Бутурліним у Переяславі наочно продемонстрував: багато з того, що є очевидним у перетрактаціях з комісарами польського короля, у російської сторони викликає внутрішній спротив — надто вже різними були політичні культури станової монархії Речі Посполитої та самодержавної царської влади в Російській державі.