Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi своє дорожче народного? Для тебе партизанська дисциплiна – не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, – вiдрубуючи кожне слово, стишив голос, – що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi ж це проведемо по наказу…
– Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не вибути, – зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.
– Ох, i перелякався ж! – нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.
– А ти думаєш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полi.
Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, – пошепки порадив Жолудь.
– Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в голову вдарило.
Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки партизанiв, одповiв:
– Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до полiцiї в твоєму селi дiйде черга. Там кущова нарада має бути. Тодi й проявиш себе.
– Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! – з готовнiстю вiдповiв партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого переляку, коли минає небезпека.
– Оце вiрно, – обiзвалося кiлька голосiв.
– Ще б, – хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, – гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.
У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».
– I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших широких рiках, – задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. – Пантелiю, чого так гудеш?
– Моторку заводжу – i на Вiслу, i на Дунай.
– Заведемо, брати-слов'яни!
II
З нев'їжджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I лише в партизанському лiсi молодшали їхнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима пiдстаркуватий Матвiй Остапович Мандриченко, якого поза очi бiйцi i командири звали артистом. Фрезерувальник за спецiальнiстю, вiн мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всiх iнструментах, скрашуючи партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а обличчя й очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм їжi й сну, не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодiй – все це зарання говорило, що незабаром у таборi не стане Матвiя Мандриченка. Вiн i струшував свою роль пiзнiше за iнших, не раз викликаючи цим добродушнi насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабнiй землянцi i, розмiрковуючи, якось неохоче вiдповiдає на запитання командирiв.
– Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали.
– Що ж тепер гiтлерiвцi роблять?
– Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку їм нема, – говорить, наче з спiвчуттям, i в землянцi вибухає регiт.
– Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi їхнiм горем?
– Та нi… Забувся, що не в селi, – i собi смiється Мандриченко, а його вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.
– Iвана Тимофiйовича бачили? – з тривогою запитує Горицвiт.
– Аякже, – знову, забуваючись, буденно вiдповiдає Мандриченко. – Мало на повишення не пiшов чоловiк.
– На яке?
– Ще б трохи – був би старостою села.
– Старостою?! А Варчук?
– В'ївся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей. А пiдпiльний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався вiд жандармерiї гумових палиць. Пiдпiльники пiдiрвали йому авторитет. Обережнiшим став, та свого не кидає.
– Прийде час – навiки покине.
– Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до своїх батькiв заходила.
– Дiти, мати живi?
– Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.
– З Синицею?
– Здається. Степаном його звати?
– Перепитуєте, начебто самi не довiдались, – махнув рукою Горицвiт.
– Та не все ж, – оправдується Мандриченко. – Цi хлопчаки теж, думаю, якiсь дiла крутять.
– Якi?
– Антидержавнi… тобто…
– Фашистiв б'ють?