Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi своїми партизанами до першої лiнiї оборони, i заманював ворога пiд фланговий огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше скомандував:
– Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь!
Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:'
– Вогонь!
Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли їх за мiни i зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи: гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово «вогонь», хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ.
Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем.
Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi їм довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєнi найрiзноманiтнiшою зброєю – вiд кулемета до вил-трiйчаток чи замашної палюги. Лише двi невеличкi групи ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд партизанської кулi…
П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав своїх воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжнє свято i для нього, i для всiх партизанiв.
– З перемогою, товаришу командире! – пiдiйшов Тур iз Созiновим.
– I вас з перемогою…
– Ох, i дали жизнi фашистам! – уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим.
– Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору?
– I життя! – повчально поправляє хлопець.
А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою, живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки, передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезiї, i звiльненi пiдмосковськi мiста сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам.
Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенiв, стелячись до рiки.
«Дайте вареник, – додав у думцi Дмитро, пригадуючи своє дитинство. – Та це ж сьогоднi новий рiк стрiчають». I раптом уважно з цiкавiстю почав прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно:
– Оце щедрiвка!
Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор Пантелiя Жолудя.
обiзвалась друга вулиця.
Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота, розчинялись дверi, i селяни запрошували своїх оборонцiв на вечерю.
– Яка сила – народ, – задумано промовив Тур. – Як його ломить, трощить ворог, а народ смiється над ним, б'є його. Оця пiсенька, Дмитре Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смiється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом оцей вечiр стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посiпака, а йому i скажуть: «Ми ж спiваємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше». Вiр менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i є.