Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.
— Бог прощення, — заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.
— Пане вікарій, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?
— Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.
— Я не дуже в цьому впевнений, — заперечую. — Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхахї Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?
Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.
— Це ваша мати? — питає він нарешті.
Я здивовано переводжу на нього погляд.
— Яке це має значення?
— Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
— Хай навіть моя мати.
Бодендик мовчить.
— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, — нарешті обережно каже він. — Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.
— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?
Бодендик дивиться на мене.
— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
— А він судить?
— Ми так це знаємо. Насправді це любов.
— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.
Бодендик посміхається.
— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?
— Безліч людей. І розумніших за мене.
— Я теж так вважаю, — лагідно каже Бодендик.
— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.
— Безперечно ні. — Бодендик наливає собі чарку. — Тільки робіть це ґрунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.
Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендик на все має відповідь.
Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.
Бодендик знімає верхню каструлю.
— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!
Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.
Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.
— Повечеряєте з нами? — питає Бодендик. — Тоді сідайте, бо після нас нічого не залишиться.
Лікар хитає головою.
— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.
— Щось не схоже на грозу.
— Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.
Бодендик ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.
— Гаразд, докторе, — каже він. — Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.
Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.
Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову крізь двері.
— Я зараз не вечеряю, сестро, — каже лікар — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.
Лікареві років тридцять п’ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім’я Рольф.