Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.

— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

— Цілком упевнений.

— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

— А якщо біля них нічого немає?

— Такого не буває. Що-небудь завжди є.

— А вночі? Коли немає місяця, і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

— Темряву, — кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.

Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?

— Кому?

— Дзеркалам.

— Я гадаю, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.

Ізабела повертається до мене.

— Виходить, вони наша обернена сторона?

Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

— От бачиш, — каже Ізабела. — А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.

— Звідки ти знаєш?

— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

— Як вони можуть-їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабела замислено морщить лоба.

— Де ж тоді воно дівається?

— Що?

— Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.

— Цього я не знаю.

— Не може ж воно пропасти!

— Воно й не пропадає.

— А де дівається? — допитується Ізабела. — Залишається в дзеркалі?

— Ні. У дзеркалі його більше немає.

— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

— Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

— Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!

— Воно й є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.

Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає коліньми на лавку і нахиляється вперед. її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.