Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Для ходіння болотом Жаринка виламала собі осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзі вони розлізлися. А доброї шкіри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, які зберігали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, місцеві боги берегли цих нещасних своєю волею.

Тутешніх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кілька разів болотна стежина заводила її у непролазне драговиння. Доводилося вертатись і шукати іншої тверді. Від постійної напруги боліли ноги, а смердюче повітря коромолило голову.

Проти ночі дівчина дісталась порослого вільхами та осокою острівця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Відлежалась, прислухалась: чи не йде слідом невідомець. Мочарі повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час від часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже відлетіли на південь). Виділити з тих звуків ходу невідомця Жаринка не змогла. Одного разу їй причудився далекий плюскіт, але того, хто його спричинив, сховали глибокі сутінки й раптове падіння туману. Від вологості дівчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтіння, що намагалось опанувати її тіло. Вона підібгала під себе ноги, охопила руками плечі й завмерла, намагаючись викликати з тілесних глибин внутрішнє тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животі, піднялось хребтом до шиї і приємно розбіглось м’язами.

Цього способу зігрітись її навчив старий мисливець Невір. Він розповідав, що за старої доби, коли люди Білого племені були потужнішими і мали невідступну милість богів, сильний воїн міг внутрішнім теплом розтопити сніг на півтора кроку навкруги себе. Невір казав, що богатирі давніх часів улаштовували зимові змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе більше снігу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилі священного Танаїсу, вони роздягались, сідали у кучугури і перетоплювали їх на воду, а жерці вимірювали кількість тієї води, оголошуючи переможця. Тоді, казав старий мисливець, княжий стіл не міг посісти чоловік, що не вмів топити сніг власним теплом. Називалося се вміння Яриловим даром. Коли світ почав згіршуватись, холонути і дрібнішати, Ярилів дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воїн-кунич не загинув від холоду на полюванні. Невір навчив Жаринку таємної молитви до Ярилової подоби Хорса[39], а також вправи зосередження на джерелі внутрішнього тепла.

Тепер, після доторку Ярилового дару, дівчину огорнув спокій. Місяць-Калетник крізь нічне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе відсвічування болотних випарів, Жаринка впала у дрімоту, раз у раз просинаючись від жаб’ячих криків.