Женоненависник

Дядьків зять у той день виглядав зовсім не як молодий чоловік, що одружується зі своєю коханою дівчиною. Це був бідаха, вбраний у чорне, мов на похорон. Пополотнілий, блідіший від білої троянди, що стирчала у нього в петлиці. Коли вітали молодят, я теж підійшла потиснути йому руку. То була немовби рука хворого на пропасницю: гарячкова, тремтлива. Це настільки впадало в око, що навіть його брат, якому байдуже до всього, крім полювання на качок, — і той поцікавився:

— Що трапилось, Ремзі? Ти якийсь сам не свій.

Дядьків зять, мовби засоромившись своєї слабкості, рвучко підвів голову, і, розтягуючи в усмішку безкровні губи, промовив:

— Надмірне щастя виснажує людину так само, як туга чи безнадія.

Так, у сердешного Ремзі-бея того дня був такий вигляд, ніби він щойно з похорону близької людини. Зібравши всю скорботу в очах, він подивився на мене глибоким поглядом. Я відчула, що коли щось промовлю, то він розплачеться, мов дитина.

Ти знаєш, яка я м’якосерда, Нермін... У мене в самої серце краялося. Я знала, що в цьому нещасті винна лише його необережність, лише’його дурна пиха. Я впевнена, що моєї великої провини тут немає. Але ж кажу тобі, я добросерда. Не можу бачити, як поруч зі мною страждає людина. Якби я знала, що він, бідолашний, так мучитиметься, то відмовилася б від цієї маленької помсти.

Що ж до Весіме, то вона теж бачить, що з чоловіком щось негаразд, це її засмучує, але справжньої причини вона не розуміє.

— Бідолашний Ремзі захворів... І як же невчасно! — каже вона.

Ти розумієш, Нермін? Щоб молодята були щасливі, я мушу неодмінно поїхати звідси. Мені не можна залишатися з ними, бо поки Ремзі-бей бачитиме мене, він не одужає.

Для щастя моєї любої Весіме я готова не тільки повернутися до Стамбула, але навіть переселитися кудись у глухе село. Але що поробиш — як уже було сказано, я ще не закінчила своїх справ. Підлий Гомункулус уже не чинить збройного опору, але ще пручається, немовби морське чудовисько, що потрапило в сіті. Крім того, стільки вже зроблено і так мало залишилось, Нермін!..

Розповім усе по порядку.

Про програму весілля я тобі вже писала. Вдень взяли шлюб за турецькою традицією. Читали молитви, пили шербет.

Поприходили всі старі й статечні люди міста. Весіме розцяцькували, надягли фату. Ми вбралися в закритий одяг, закуталися в напинала.

В будинку, що наповнився пахощами трояндової води та амбри, була така духовна атмосфера, що мені здалося, ніби я в будинку небіжчика, в Хіджазі[34] або в раю. Таке враження, що на церемонію разом із дідусями й бабусями містечка завітали й янголи небесні. Коли стемніло, прихильники традицій закінчили трапезу й порозходилися з молитвами та релігійними співами. Це була перша дія. Тепер перейдімо до другої дії, яка почалася вже вночі... Декорації повністю змінилися; янголів, що махали крильцями серед пахощів амбри та трояндової води, здув вихор джаз-банду.

День був похмурий. Раз по раз дув пронизливий осінній вітер, на обрії збиралися чорні хмари.

Ми страшенно боялися, що вечірку буде зіпсовано. Але під вечір вітер вщух, почалася справжня літня ніч, тиха й тепла.