Італійські черевики
- Автор: Манкелль Хеннинг
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6502-5
- Переводчик: Ганна Мамчур
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Італійські черевики». Краткое содержание книги:
Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності.
У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.
2
Сонце сховалось за обрієм.
На одному полі стояв засніжений боксерський ринг. Здавалось, наче його випадково викинули на сніг. Дві поламані дерев’яні лавки, які колись, мабуть, стояли в сектантській церкві чи в кінотеатрі, до половини потопали в снігу.
— Ми боксуємо навесні та влітку, — сказала вона. — Зазвичай ми відкриваємо сезон у середині травня. Спершу ми важимося на старій вазі з молочарні.
— Ми? Тобто ти теж боксуєш?
— А чом би й ні?
— Із ким ти б’єшся?
— З моїми друзями. Люди з цієї околиці, що живуть, як їм до вподоби. Лейф, який мешкає зі своєю старенькою мамою, що колись гнала найкращий у цих краях самогон. Амандус, скрипаль із міцними кулаками.
— А хіба можна грати на скрипці й боксувати? Його пальці таке витримують?
— Запитай в Амандуса. Запитай в інших.
Кого вона мала на увазі, я так і не довідався. Вона пішла далі стежкою до хліва, що стояв за боксерським рингом. Коли я дивився на неї ззаду, мені здавалось, що її тіло нагадує тіло Гаррієт. Але яка була з вигляду моя донька маленькою дівчинкою? Чи підлітком? Я ступав у снігу і намагався подумки відмотати час. Луїз народилась 1967 року. Коли вона була підлітком, я якраз досягнув найбільшого успіху в своїй кар’єрі. Раптом у мені спалахнула лють. Чому Гаррієт не розповіла?
Луїз показала на сліди в снігу, що, на її думку, належали росомасі. Вона штовхнула двері хліва. На підлозі стояла гасова лампа, яку вона засвітила і повісила на стелі. Здавалось, наче я потрапив у старосвітське боксерське чи бійцівське приміщення для тренувань. На підлозі лежали гантелі та важкоатлетичні штанги, зі стелі звисала боксерська груша, на лавці лежали акуратно змотані скакалки і декілька пар червоних та чорних боксерських рукавиць.
— Коли б весна, я б запропонувала тобі побитися декілька раундів, — сказала Луїз. — Годі придумати кращий спосіб знайомства з батьком, якого бачиш уперше. Хоч як на це поглянь.
— Я ніколи в житті навіть не надягав боксерських рукавиць.
— Але ж ти бився?
— Коли мені було тринадцять-чотирнадцять років. Але це були радше бійцівські матчі на шкільному подвір’ї.
Луїз підійшла до груші і хитнула її плечем. Гасова лампа осявала її лице. Мені й досі здавалося, що я бачу Гаррієт.
— Я хвилююсь, — сказала вона. — У тебе є ще діти?
Я похитав головою.
— Більше нема?
— Ні. А в тебе?
— Нема.
Груша похитувалась.
— Я розгублена, як і ти, — сказала вона. — Часом, коли я думала про те, що в мене все ж є батько, я скаженіла. Мені здається, саме тому я навчилася битись — щоби того дня, коли б він воскрес із мертвих, могти звалити його з ніг і відправити у вічний нокаут через те, що він мене покинув.
Світло лампи падало на розсохлі стіни. Я розповів про те, як Гаррієт раптово з’явилась посеред криги, про озеро і раптове прохання заїхати сюди.
— Вона нічого не сказала про мене?
— Вона говорила тільки про озеро. А потім сказала, що хотіла 6, аби я побачив її дочку.
— Чесно кажучи, я б мала її вигнати. Вона обдурила і тебе, і мене. Але ж хворих не виганяють.
Вона торкнулася груші, щоб зупинити її.
— Це правда, що вона скоро помре? Ти лікар. Ти повинен знати, чи вона каже правду.
— Вона тяжко хвора. Не знаю, коли саме вона помре. Ніхто цього не знає.
— Не хочу, щоб вона померла в мене, — сказала Луїз і, піднявши лампу з підлоги, погасила світло.
Ми стояли в суцільній темряві. Наші пальці торкнулись. Вона схопила мою руку. Я відчув доччину силу.
— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона. — Глибоко в душі я завжди вірила, що ти зник лише тимчасово.
— А я ніколи не думав, що в мене буде дитина.
— Не дитина, а доросла жінка практично середнього віку.
Коли ми вийшли з хліва, я бачив її силует перед собою. Незабаром небо всіють зорі, вони вже починали миготіти.
— Норрляндська ніч ніколи не буває геть темною, — промовила Луїз. — У містах уже не видно зірок. Саме тому я живу тут. Коли я жила в місті, то мені бракувало темряви і тиші, та найбільше — зірок. Не розумію, чому нікому не спадало на думку, що ця країна має фантастичні природні ресурси, які тільки й чекають, коли їх почнуть використовувати. Чому ніхто не продає тишу, як-от ліс чи руду?
Я розумів, що вона мала на увазі. Тиша, зоряне небо, може, навіть самотність стали практично недосяжними для багатьох людей. Я подумав, що все ж вона, мабуть, була схожа на мене.
— Я планую започаткувати одну справу, — сказала вона, — мої друзі-боксери будуть співвласниками. Ми продаватимемо ці мерехтливі тихі ночі. Колись ми сильно розбагатіємо, я впевнена.