Італійські черевики

Луїз подивилась мені в очі й усміхнулась.

— Я хочу зробити тобі подарунок, — сказала вона. — Я хочу, щоб Джаконеллі виготовив для тебе пару взуття. Черевики, що на тобі, — справжнє знущання з твоїх ніг. Джаконеллі розповідав мені про всі дивовижні кісточки й м’язи, завдяки яким ми можемо ходити й скакати, ставати навшпиньки, танцювати балет чи тягнутись за чимось на високій полиці. Я знаю оперних співачок, які не переймаються режисерами чи диригентами, костюмами та високими нотами. Все, що їм треба, — добре взуття, в якому вони будуть співати.

Я витріщився на неї. Я наче слухав свого батька, безвільного офіціанта, що вже багато років спочивав у могилі. Він теж розповідав про оперних співачок. Як дивно думати про те, що мій батько і моя дочка мали б досить про що поговорити.

То вона збиралась подарувати мені черевики? Я хотів відмовитись, але вона здійняла руку, піднялась по сходах, зняла кота і відчинила вхідні двері. На нас накотилась хвиля оперної музики, що линула з однієї з кімнат. Ми пройшлися кімнатами, де Матеотті жив і зберігав шкіру й колодки. На стіні виднів написаний рукою, як я здогадувався — самого Джаконеллі, девіз. Хтось на ім’я Чжуан Цзи сказав: «Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш».

Одну з кімнат заповнювали дерев’яні колодки, складені на поличках, розташованих від підлоги до стелі. До кожної колодки був причеплений папірець з ім’ям. Луїз витягла декілька колодок із різних місць, і я розкрив рота від здивування, коли прочитав імена. Джаконеллі шив взуття вже покійним американським президентам, проте їхні колодки і досі зберігались. Там були імена диригентів й акторів, людей, яких потім стратили чи проголосили святими. У голові почало паморочитися від того, що довкола стільки відомих ніг. Здавалось, наче колодки самі пройшли крізь сніг і болото, щоб майстер, якого я ще не бачив, зміг виготовити своє чудесне взуття.

— Щоби виготовити один-єдиний черевик потрібно виконати двісті різних дій, — сказала Луїз.

— Це, напевно, дуже дорого, — сказав я. — Якщо взуття прирівнюєш до ювелірних витворів.

Вона осміхнулась.

— Джаконеллі зобов’язаний мені. Він радо розквитається.

Розквитається.

Коли я востаннє чув, щоб хтось вживав це давнє слово? Я не міг пригадати. Можливо, у дрімучих лісах мова розвивалась у свій спосіб, тоді як у великих містах слова зазнавали суворих переслідувань?

Ми йшли далі старим будинком. Довкола колодки, інструменти, в одній кімнаті стояв різкий запах дубленої шкіри, що лежала в паках на простих дерев’яних столах.

Музика закінчилась фінальною частиною опери. Стара підлога скрипіла під нашими кроками.

— Я сподіваюсь, ти помив ноги, — сказала Луїз, коли ми стояли перед останніми зачиненими дверима.