Італійські черевики

Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.

Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.

Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.

Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.

— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.

Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.

Ми повернулись до своєї кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.

— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.

— На моєму острові нема за ким підслухати.

— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?

Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?

Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.