Таємна троянда

Ганраган повторював ці вірші доти, доки діти змогли проказати по декілька рядків з них напам’ять, а найтямущіші змогли проказати від початку до кінця.

— На сьогодні досить, — сказав тоді поет. — А зараз ідіть і поспівайте цю пісню на мотив «Зеленого оберемку очерету» кожному стрічному, і старим дідам теж.

— Так я й зроблю, — сказав один з хлопчаків, — я добре знаю старого Педді Доу. Торік у Святойванівську ніч ми кинули йому мишу в димар, а це ще краще, ніж миша.

— А я піду до Слайґо і співатиму це на вулицях, — підхопив другий.

— Так і зроби, — сказав Ганраган, — а ще походи передмістям, і навчи цієї пісні Марґарет Руні та Мері Ґілліс, і скажи їм, щоб співали її, і хай передадуть жебракам та калікам, щоб і ті співали її скрізь, де ходитимуть.

І дітлахи, страшенно горді собою і раді попустувати, побігли надвір, на бігу вигукуючи слова пісні, й Ганраган знав: немає чого боятися, що її не почують.

Наступного дня вранці сидів він біля хижки, дивлячись, як сходяться по двоє-троє його учні. Майже всі вже зібрались, і Ганраган сáме звірявся з сонцем, аби визначити, чи час уже починати урок, як почув звуки, що нагадували гудіння бджолиного рою або шум води у сповенілій підземній ріці. Далі побачив він юрбу, яка наближалась до хижки від дороги, і зауважив, що в юрбі цій — самі старі діди, а за ватажків у них — Педді Бруен, Майкл Джілл та Педді Доу, і немає серед них нікого, хто б не тримав у руці ясеневої палиці чи тернової гілляки. Щойно вони помітили Ганрагана, як палиці в їхніх руках загойдалися, мов гілля в бурю, а старечі ноги кинулись бігти.

Ганраган не став на них чекати, а чкурнув схилом пагорба, який здіймався за хижкою, і пропав з очей.

Перегодом він повернувся, обійшовши пагорб з другого боку та ховаючись у заростях дроку над ровом. А коли підійшов так близько, щоб було видно хижку, то побачив, що старигани зібрались навколо неї й один з них сáме тієї миті пхає під стріху граблі з настромленим на них віхтем запаленої соломи.

— Горе мені, — проказав Ганраган, — обернув я проти себе Старість і Час, Втому і Недугу, і знову мушу йти світ за очі. О Пресвята Царице Небесна, — вигукнув він, — захисти ж мене від Орла з Балліґолі, Тисового Дерева з-під Стромовини Заброд, Щуки з Озера біля Замку Дарґан та від запалених віхтів у руках ще й отих з їхнього кодла Старих Дідів!