Таємна троянда

— Зроблю все, що треба, — відповів поет.

— То мій батько з матір’ю і мої брати, — почала вона, — видають мене заміж за старого Педді Доу, бо він має під горою ферму на сотню акрів. А ти ж можеш, Ганрагане, — вела вона, — зложити про нього вірші такі, як ото зложив якось замолоду про старого Пітера Кілмартіна, аби в печалі він вставав, і в печалі лягав, і думав про цвинтар у Коллуні, а не про шлюб. Та не барися з цим, бо вінчання призначено на завтра, і краще мені вмерти, ніж дожити до того дня.

— Я складу про нього пісню, яка накличе на нього ганьбу і печаль, але скажи-но мені, скільки йому років, аби згадати я міг про це в пісні.

— О, років йому до лиха. Він такий самий старий, як і ти, Рудий Ганрагане.

— Такий самий старий, як і я, — повторив Ганраган, і голос його мовби затремтів, — такий самий старий, як і я, а я ж старший за тебе на понад двадцять літ! Воістину, лихий це день для Овена Ганрагана, якщо молода дівчина зі щічками, мов травневі ружі, гадає, що він — старий дід. Горе мені! — вигукнув він. — Ти встромила тернину мені в серце.

І, повернувшись до неї спиною, побрів він дорогою далі, а надибавши камінь, сів на нього, бо відчув, що вмить навалився йому на плечі весь тягар прожитих літ. І згадав він, як кілька днів тому одна жінка в якомусь домі сказала йому:

— Тепер ти — не Рудий Ганраган, а жовтий Ганраган, бо волосся твоє стало на колір наче прядиво.

А ще одна жінка, в якої він попросив напитись, подала йому не свіжоздоєного молока, а кисляку, та ще часом дівчата перешіптувалися і пересміювалися з молодими невігласами, коли він, Ганраган, сáме читав свої вірші чи брав слово. А до того ж подумав він про те, які закостенілі в нього суглоби, коли він встає вранці, і як болять йому з дороги коліна, й уявив себе старезним дідом, в якого ниють плечі та веснянкуваті гомілки, й задишка дошкуляє, і все тіло змарніле. І через отакі думки страшенно розлютився Ганраган на старість і на все, що вона з собою приносить. І сáме тієї миті, глянувши вгору, побачив великого орла-скигляка, який повільно летів десь до Балліґолі[96], і гукнув:

— І ти, орле з Балліґолі, — старий, і крила в тебе — облізлі, тож опишу я у віршах і тебе та давніх твоїх приятелів, Щуку з озера Дарґан[97] і Тис з-під Стромовини Заброд, і прокляну вас на віки вічні.

Ліворуч від Ганрагана ріс кущ глоду, квітував, як і все довкола, і легенький повів вітру сипнув білим цвітом поетові на куртку.

— Цвіте травневий, — мовив він, збираючи квіточки у жменю, — не відаєш ти старости, бо вмираєш у розповні краси, і про тебе згадаю я у своїх віршах, і благословлю тебе.

Потому Ганраган підвівся з каменя і зірвав з куща маленьку галузочку, та й пішов собі, тримаючи її в руці. Але того дня дорóгою додому був він на вигляд старечий і розбитий, плечі його похилились, а на обличчя набігла тінь.