Таємна троянда

Якось Ганраган мандрував Північною Ірландією, принагідно допомагаючи фермерам, бо ж на полях сáме кипіла робота, а дорóгою розповідав усякі оповідки і співав пісень на похоронах та весіллях.

Одного дня трапилось йому наздогнати на шляху до Коллуні[90] таку собі Марґарет Руні, жінку, з якою він замолоду познайомився у Манстері. Тоді недобра йшла про неї слава, і зрештою священник вигнав її з містечка. Ганраган упізнав її по ході і по кольору очей, а ще по тому, як вона лівою рукою відгортала з лиця волосся. Вона розповіла, що ходила по всій окрузі, торгуючи оселедцями чи ще чимсь, а зараз вертається до Слайґо, до передмістя, де вона живе з іще однією жінкою, Мері Ґілліс, у якої дуже подібна історія. І була б вона дуже рада, вела далі Марґарет, якби Ганраган завітав до них і зупинився в їхньому домі, а ще поспівав своїх пісень для калік, сліпців та вуличних скрипалів з передмістя. Вона, мовляв, добре його пригадує і хотіла його бачити, а щодо Мері Ґілліс, то та вивчила деякі його пісні напам’ять, тож не треба боятися, що його неласкаво приймуть, а до того ж усі каліки та злидарі, які почують його оповідки та пісні, ділитимуться з ним нажебраним, поки він у них гостюватиме, і рознесуть славу про нього по всіх парафіях Ірландії.

Рад був дуже Ганраган приєднатись до цієї жінки і знайти в ній супутницю — вúслухала ж бо історію його бід і втішила його. Було це на схилі дня, коли кожен стрічний чоловік видавався красенем, а кожна жінка — гарненькою. Коли Ганраган розповів Марґарет про злощасне Сукання Мотузки, вона обняла його однією рукою і в сутінках здавалась незгіршою за інших.

Вони проговорили всю дорóгу до передмість Слайґо, а вже Мері Ґілліс, то та, як побачила його та почула, хто він, аж мало не заплакала від щастя, що до них додому завітав такий чоловік з таким славним ім’ям.

Ганраганові було за велику втіху трохи пожити в них, бо він стомився від блукань, а відтоді, як побачив, що хатинка Мері Лавелл завалилась і господиня її покинула, а стріха розсúпалась, то жодне місце на землі не сподівався він назвати своїм домом, та й ніколи не зупинявся ніде настільки довго, щоб побачити, як на зміну пожовклому листю з’являється зелене, а за сівбою надходять жнива. Добрі настали для нього переміни, бо відтепер мав він прихисток від негоди, і вогнище у вечірні години, і свою частку їжі, яку ставили перед ним на стіл, нічого від нього не просячи.

Живучи там у добрі та спокої, склав Ганраган чимало пісень. Переважно були то любовні пісні, але й пісні покаянні серед них траплялися, а деякі були про Ірландію, оспівану під тим чи іншим ім’ям, та про її лиха.

Щовечора в домі збирались каліки та жебраки, сліпці та скрипалі і слухали його пісні та вірші, а ще оповідки про старі добрі часи феніїв[91], і все те міцно закарбовувалось у їхній пам’яті, не зіпсованій книжками, тож ім’я Ганрагана зазвучало в них на вустах на кожному похороні, весіллі та вечірці по всьому Коннахту. Ніколи ще не жив він у такому достатку і не тішився такою пошаною, як у той час.